Гаррі Поттер і смертельні реліквії

безчестя смерті руками хлопця, хлопця...

Але ж якби той хлопчисько і знищив котрийсь із горокраксів, то він, Лорд Волдеморт, знав

би про це, відчув би це? Він, найвидатніший чаклун, він, убивця Дамблдора і безлічі інших

дрібних нікчем, ім’я яким Ніхто і звати яких Ніяк. Як міг не знати цього Лорд Волдеморт, якби

він, він сам, єдиний і неповторний, зазнав нападу чи був покалічений?

Щоправда, він цього не відчув, коли було знищено щоденник, але ж, на його переконання,

це було тому, що він тоді ще не мав тіла, яке могло б відчувати, він навіть не був привидом,., ні,

безсумнівно, решті горокраксів нічого не загрожує.. . вони неторкані...

Але він мусить це знати, мусить переконатися... Він крокував кімнатою, віджбурнувши

ногою труп ґобліна, а в його розпалених мізках зринали невиразні видіння: озеро, хатина,

Гоґвортс...

Краплинка розсудливості охолодила його лють. Як хлопець міг знати, що він заховав персня

у Ґонтовій хатині? Ніхто ніколи не знав, що він родич Ґонтам, він приховав цей зв’язок, ті

вбивства ніколи не пов’язували з ним: перстень, безумовно, був у безпеці.

А як би міг хлопець, та й будь-хто інший, дізнатися про печеру або зламати там усі захисні

чари? Думка, що медальйон можливо викрасти, була абсурдна...

Або, скажімо, школа: та ж тільки він один знав, де розміщено горокракс, бо лише він

проник у найсокровенніші таємниці того місця...

А ще була Наджіні, яку треба тепер тримати коло себе і більше не посилати виконувати

його розпоряджень, оберігати її й захищати...