Гаррі Поттер і смертельні реліквії

озирнувся.

Галявиною наближалася Белатриса Лестранж у супроводі Ґрипхука. Вона на ходу запихала

маленьку вишиту бісером сумочку у внутрішню кишеню однієї з тих старих мантій, що їх вони

прихопили з площі Ґримо. І хоч Гаррі чудово знав, що насправді це йде Герміона, він аж затрусився

з ненависті й відрази. Вона була вища за нього, її довге чорне волосся спадало їй на спину, а очі

з важкими повіками презирливо глипнули на нього. Та коли вона заговорила, він упізнав у

низькому Белатрисиному голосі Герміонині інтонації.

— Але ж і гидомирна вона на смак, гірша як гурдикорені!.. Що ж, Роне, йди сюди, зроблю

й тобі...

* Добре, тільки пам’ятай, що я не люблю задовгих борід...

* Ой, заради Бога, тут не йдеться про твою красу...

— До чого тут краса, просто вона тоді заважає! А ніс можеш зробити трохи коротший, ніж

тоді.

Герміона зітхнула і взялася до роботи. Щось бурмотіла собі під ніс, потроху змінюючи

Ронову зовнішність. Він мав стати абсолютно не схожий на себе. До того ж, вони сподівалися, що

його захищатиме ще й лиховісна Белатрисина аура. А Гаррі з Ґрипхуком мали заховатися під

плащем-невидимкою.

— Ось, — сказала Герміона. — Як він тобі, Гаррі?

Гаррі подумав, що якби й зміг упізнати замаскованого Рона, то лише тому, що надто добре

його знав. Ронове волосся було тепер довге й хвилясте. У нього зникло ластовиння, зате