Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Він присів біля Гаррі, і той побачив крізь вузесенькі щілинки між набряклими повіками

поросле сплутаною сірою бородою та вусами обличчя з гострющими жовтими зубами й

виразками в кутках рота. Ґрейбек смердів, як і тоді, на верхівці вежі, коли загинув Дамблдор:

брудом, потом і кров’ю.

— То, значить, тебе не шукають, Верноне? Чи ти в цьому списку під іншим прізвищем? У

якому гуртожитку ти був у Гоґвортсі?

— У Слизерині, — машинально відповів Гаррі.

— От кумедія, вони всі думають, що нам це подобається чути, — вишкірився Скабіор, що

стояв у тіні. — Але ніхто й гадки не має, де там вітальня.

— У підвалі, — чітко відповів Гаррі. — Заходити крізь стіну. Там повно черепів і всякого

такого, а ще вона під озером, тому там зелене світло.

На мить запала тиша.

* Ну-ну, здається, ми справді вловили пацана зі Слизерину, — буркнув Скабіор. — Радій,

Верноне, бо слизеринців серед бруднокровців небагато. А хто твій батько?

* Працює в міністерстві, — збрехав Гаррі. Він знав, що достатньо найменшої перевірки

— і вся його шита білими нитками історія розсиплеться, та, з іншого боку, ця гра й так

триватиме лише доти, доки його обличчя знову не стане нормальне. — У відділі магічних

нещасних випадків і катастроф.

* Знаєш, Ґрейбек, — озвався Скабіор. — Здається, там є якийсь Дадлі.

Гаррі затамував подих. Може, завдяки такому щасливому збігу вони якось викрутяться?