Гаррі Поттер і смертельні реліквії

уважно придивився, то виявив, що то не ланцюжок, а одне-єдине слово, написане тисячі разів

золотим чорнилом: друзі... друзі... друзі..

Гаррі відчув приплив приязні до Луни. Роззирнувся по кімнаті. Біля ліжка була велика

фотографія малої Луни з дуже схожою на неї жінкою. Вони обнімалися. Луна на знімку була

охайна й доглянута — в житті Гаррі її такою не бачив. Фотокартку вкривав порох. Це Гаррі

трохи здивувало. Він озирнувся ще раз.

Щось тут було не так. На блідо-голубому килимі теж лежав товстий шар пилу. У шафі з

нещільно зачиненими дверцятами не було одягу. Ліжко було якесь холодне й непривітне, мовби

на ньому не спали вже кілька тижнів. Павутина затягувала найближче вікно, за яким світилося

криваво-червоне небо.

* Що там таке? — поцікавилася Герміона, коли Гаррі зійшов униз, та він не встиг

відповісти, бо з кухні саме піднімався Ксенофілій з тацею, заставленою мисками.

* Містере Лавґуд, — запитав Гаррі. — А де Луна?

* Не зрозумів?

* Де Луна?

Ксенофілій завмер на сходах.

— Я... я ж вам уже казав. Вона там, біля Нижнього мосту, ловить плімпів.

— А чого ж у вас на таці лише чотири миски?

Ксенофілій спробував щось сказати, але не видушив з себе ні звуку. Тишу порушувало

тільки невтомне пихкання друкарського верстата та легке бряжчання таці в тремтячих руках