Гаррі Поттер і смертельні реліквії

* А як же плащ? — повільно проказав Рон. — Невже ви не бачите, що тут він таки правду

казав? Я вже так звик до Гарріного плаща й до того, який він надійний, що навіть не

задумувався про це. Я не чув, щоб хтось ще мав такий плащ, як Гаррі. Він безвідмовний. Нас ще

ні разу під ним не побачили...

* Ясно, що не побачили, Роне! Ми ж стаємо під ним невидимі!

— Але все, що він казав про інші плащі — а то не якісь там дешевинки по десять за кнат

— то, знаєте, правда! Я про це якось раніше не думав, але не раз чув про плащі, з яких від

старості вивітрюються чари, або вони зношуються й рвуться від заклять. Плащ Гаррі належав

ще його батькові, тож не скажеш, що він новенький, але він просто... досконалий!

— Ну добре, Роне, нехай. Але ж камінь...

Поки вони пошепки сперечалися, Гаррі ходив по кімнаті, майже їх не слухаючи. Підійшов

до Гвинтових сходів, ковзнув очима вгору і одразу прикипів поглядом. Зі стелі горішньої кімнати

на нього дивилося його власне обличчя.

Після короткого збентеження він зрозумів, що то не дзеркало, а картина. Заінтригований,

він поліз сходами нагору.

— Гаррі, що ти робиш? Не лізь туди без нього! Але Гаррі вже був на третьому поверсі.

Луна прикрасила стелю своєї кімнати п’ятьма чудово намальованими обличчями своїх

друзів: Гаррі, Рона, Герміони, Джіні та Невіла. Вони не рухалися, на відміну від портретів у

Гоґвортсі, однак певна магія в них відчувалася. Гаррі здалося, що вони дихають. Навколо

картин звивалося неначе п’ять золотих ланцюжків, з’єднуючи їх між собою, та коли Гаррі