Гаррі Поттер і смертельні реліквії

переховуюсь. Довелося задурити їм голови, щоб не потягли в міністерство.

— І що ж ти їм наплів?

— Сказав, що я Стен Шанпайк. Перше, що прийшло в голову.

* І вони повірили?

* Та вони такі тупі! Один точно був наполовину троль, судячи зі смороду...

Рон зиркнув на Герміону, сподіваючись, що цей маленький жарт розм’якшить їй серце, але

вона й далі дивилася з кам’яним обличчям, не розплітаючи рук.

* Так от, вони почали сперечатися, Стен я чи ні. Чесно кажучи, це було жалюгідне

видовище, бо їх було п’ятеро, а я один, та ще ж вони забрали в мене чарівну паличку. Тоді двоє

з них почали битися, а я скористався тим, що інші дивляться на них, ударив того, що мене

тримав, у живіт, схопив його чарівну паличку, роззброїв другого, того, що тримав мою паличку,

і роз’явився. Мені це не дуже добре вдалося, я знову половнувся... — Рон показав праву руку, де

бракувало двох нігтів, та Герміона й бровою не повела, — і опинився за багато миль від вас.

Поки я добрався до того берега річки, де ви були... ви вже звідти зникли.

* Боже, яка зворушлива історія, — зронила Герміона тим зарозумілим тоном, що

з’являвся в неї, коли вона хотіла когось поранити словами. —Ти ж, мабуть, так перелякався. А

ми тим часом побували в Ґодриковій Долині. І що там було, Гаррі? Ага, там з’явилася змія

Відомо-Кого, й трохи не повбивала нас обох, а тоді прилетів сам Відомо-Хто. Він запізнився

буквально на секунду, щоб нас зловити.

— Що? — Рон дивився то на неї, то на Гаррі, але Герміона не звертала на ці погляди