Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Ні, — сказав він надтріснутим від довгого мовчання голосом. — Вернися!

Вона й далі неквапливо віддалялася, і незабаром її сяйво почали затуляти товсті чорні

стовбури дерев. Якусь тремтливу мить він ще вагався. Природна обачність бурмотіла: це може

бути омана, приманка, пастка. Проте інстинкт, нездоланний інстинкт підказував йому, що це не

темна магія. Він подався за нею.

Сніг хрускотів у нього під ногами, а от лань линула повз дерева беззвучно, бо вона була

самим світлом. Вела його глибше й глибше в ліс, і Гаррі йшов швидко, переконаний, що вона

дозволить йому підійти, коли зупиниться. А тоді вона заговорить, і цей голос розкаже йому все,

що він хотів знати.

Нарешті вона зупинилася. Ще раз повернула до нього свою прекрасну голівку, і він кинувся

бігти. Запитання клекотіло в ньому, та не встиг він його вивільнити, як вона зникла.

Темрява поглинула її без останку, однак її осяйний образ закарбувався на сітківці його

очей. Він затуманював зір, яскравішаючи при опущених повіках, він збивав з пантелику.

З’явився страх — її присутність означала безпеку.

— Лумос! — прошепотів Гаррі — і кінчик чарівної палички засвітився.

З кожним кліпанням очей відбиток лані блякнув, а Гаррі стояв, прислухаючись до звуків

лісу, до хрускоту гілочок удалині, до ледь чутного шарудіння снігу. На нього зараз нападуть?

Вона заманила його в засідку? Чи йому ввижається, чи за межами освітленого кола хтось стоїть і

за ним стежить? Підняв чарівну паличку вище. Ніхто не біг до нього, не спалахувало зелене

світло з-за дерева. Чого ж вона його сюди привела?