Гаррі Поттер і смертельні реліквії

коли пірнав — і вільною рукою спробував зірвати їх з себе. Але то були не водорості. Це

ланцюжок горокракса обмотався навколо шиї й помалу стискав трахею.

Гаррі шалено заборсався, щоб виринути на поверхню, але тільки наштовхнувся на

кам’янистий схил дна. Метаючись, задихаючись, хапався за ланцюжок, що його душив, проте

задубілі пальці не могли послабити хватки, і в голові вже замерехтіли вогники. Він тонув, і не

було рятунку, він нічого не міг вдіяти, а руки, що хапали його за груди, то були, звісно, руки

Смерті...

Задихаючись і відпльовуючись, мокрющий і замерзлий до кісток, він отямився обличчям у

снігу. Поруч хтось важко сопів, кашляв і човгав ногами. Герміона знову прийшла на порятунок,

як і тоді, коли напала змія... хоч цей глибокий кашель і ці важкі кроки були геть не схожі на

Герміонині...

Гаррі не мав сили підняти голову й поглянути на свого рятівника. Спромігся тільки на те,

щоб сягнути тремтячою рукою до горла й помацати те місце, де медальйон глибоко врізався в

тіло. Однак медальйона не було. Хтось його зірвав. І тут над головою пролунав засапаний

голос:

— Ти... що... ошизів?

Тільки потрясіння, викликане тембром цього голосу, дало Гаррі силу встати. Тремтячи, як

у пропасниці, він звівся, хитаючись, на ноги. Перед ним стояв Рон, тепло вдягнений, але

мокрий як хлющ. Волосся прилипло до лоба, в одній руці — Ґрифіндорів меч, а в другій —

горокракс, що звисав з розірваного ланцюжка.