Гаррі Поттер і смертельні реліквії

обереги захищали їх уже кілька місяців. Чого б це вони перестали діяти зараз? І все ж він не міг

позбутися відчуття, що цієї ночі щось змінилося.

Кілька разів Гаррі сахався, вириваючись зі сну. Шия боліла, бо засинав він, незручно

прихилившись до стінки намету. Ніч сягнула такої оксамитово-чорної глибини, наче він застряг

у перехідному стані між роз’явленням і явленням. Підніс до очей руку, щоб перевірити, чи

видно пальці — і в цю мить щось сталося.

Яскраве срібне сяйво з’явилося попереду, рухаючись між дерев. Невідомо, яке було його

джерело, проте пересувалося воно беззвучно, наче просто пливло до нього.

Він скочив на ноги — голос замерз у горлі — й підняв Герміонину чарівну паличку.

Примружився, бо світло вже сліпило; силуети дерев на тлі цього світла були чорні як смола, а

воно все наближалося...

І ось джерело світла з’явилося з-за дуба. Срібно-біла лань, яскрава, як місяць, безшумно

прокладала собі шлях, не залишаючи слідів копит на пухнастій сніговій ковдрі. Вона підійшла

до нього, високо тримаючи прекрасну голівку з великими очима й довжелезними віями.

Гаррі дивився на цю істоту, сповнений подиву, і не тому, що вона була аж така незвичайна,

а тому, що була йому незбагненно знайома. Неначе він давно чекав її появи, та просто забув, аж

до цього моменту, що вони домовлялися про зустріч. Імпульсивне бажання покликати Герміону,

таке сильне ще мить тому, зникло. Він знав, він міг заприсягтися життям, що вона прийшла до

нього, і лише до нього.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд, а тоді вона розвернулася й пішла геть.