Гаррі Поттер і смертельні реліквії

незвично добре повечеряли, бо вбрана у плащ-невидимку Герміона побувала в супермаркеті — не

забувши на виході сумлінно покласти гроші у висунуту шухлядку касового апарата. Гаррі подумав, що

її, можливо, легше буде переконати після щойно з’їдених спагеті по-болонськи та консервованих

грушок. Він також передбачливо запропонував хоч на кілька годин обом відпочити від горокракса, й

повісив його біля себе на бильце ліжка.

— Герміоно?

— Гм? — Вона скрутилася клубочком у продавленому кріслі й читала "Казки барда Бідла". Він не

міг уявити, скільки ще можна було витягти з цієї досить тонкої книжки. Та Герміона й далі щось у ній

розшифровувала, бо на поручні крісла лежала "Спелменова абетка складів".

Гаррі прокашлявся. Він почувався точнісінько так само, як і кілька років тому, коли просив у

професорки Макґонеґел дозволу відвідати Гоґсмід, хоча Дурслі й не підписали йому перепустки.

* Герміоно, я оце думав і...

* Гаррі, ти не міг би мені допомогти?

Вона його навіть не слухала. Нахилилася вперед, тримаючи "Казки барда Бідла".

* Глянь на цей символ, — вона вказала на верхню частину сторінки. Там, прямо над назвою

казки (то був лише здогад, бо Гаррі не вмів читати руни), було намальоване якесь трикутне око з

зіницею, перекресленою вертикальною лінією.

* Герміоно, я ж не вивчав стародавніх рун.

* Я знаю, але це не руна і в абетці складів такого знака немає. Я раніше думала, що це просто

малюнок ока, а тепер засумнівалася! Його тут хтось домалював чорнилом, його в книжці не було.