Гаррі Поттер і смертельні реліквії

подушці голову, він побачив порожнє Ронове ліжко. Не міг відірвати від нього очей, наче то було мертве

тіло. Гаррі зістрибнув зі свого ліжка, намагаючись не дивитися на Ронове. Герміона, що вже була на

кухні, не побажала Гаррі доброго ранку, а швидко відвернулася, коли він проходив.

"Його немає, — подумав Гаррі. — Його немає". Вмиваючись і одягаючись, повторював це подумки,

наче в такий спосіб міг заглушити біль. "Він пішов і не повернеться". Гаррі знав, що вже нічого не

зміниш, бо закляття-обереги налаштовані так, що коли вони з цього місця підуть, Рон їх уже не знайде.

Вони мовчки поснідали вдвох. Очі в Герміони були підпухлі й червоні. Здається, вона взагалі не

спала. Почали збирати речі, і Герміона робила це дуже поволі. Гаррі знав, чому вона хотіла розтягти час

їхнього перебування на березі цієї річки. Кілька разів він помічав, як вона схвильовано піднімає голову, і

розумів, що Герміона сама себе обманює, уявляючи, що почула кроки за шумом дощу, хоч нікого рудого

між деревами не було видно. Щоразу Гаррі її наслідував і роззирався на всі боки (у нього теж жевріла

ще якась надія), проте, не побачивши нічого, крім залитого дощем лісу, вибухав люттю. Йому

пригадувалися Ронові слова: "Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш!", — і він знову брався складати речі,

хоч у животі все стискалося у вузол.

Каламутна вода в річці стрімко прибувала й загрожувала незабаром затопити їхній берег. Вони

просиділи ще добру годину після звичайного часу відбуття. Нарешті, тричі повністю перепакувавши свою

вишиту бісером сумочку, Герміона вже не могла знайти поважних причин для затримки, тому вони з

Гаррі взялися за руки і роз’явилися, опинившись цього разу на відкритому вітрам порослому вересом

схилі гори.

Щойно вони прибули, як Герміона відпустила руку Гаррі, відійшла, сіла на великий камінь і,