Гаррі Поттер і смертельні реліквії

поклавши голову на коліна, розридалася. Він дивився на неї, думаючи, що, мабуть, треба було б підійти і

її заспокоїти, та щось заважало зрушити з місця. Усе всередині похололо й стислося. Він знову бачив

презирливий вираз Ронового обличчя. Гаррі побрів крізь верес, прокладаючи шлях по колу з нещасною

Герміоною в центрі, і вичакловував закляття-обереги — те, що досі робила вона.

У наступні кілька днів вони не говорили про Рона. Гаррі вирішив більше не згадувати його імені, а

Герміона, мабуть, відчувала, що не варто на цьому наполягати, хоч інколи вночі, думаючи, що Гаррі вже

заснув, Герміона давала волю сльозам. Тим часом Гаррі почав зрідка виймати Карту Мародера й

розглядати її при світлі чарівної палички. Чекав, коли ж нарешті в коридорах Гоґвортсу з’явиться

цяточка, підписана "Рон" — це означатиме, що він повернувся до замку і надійно там захищений своїм

чистокровним статусом. Але Рон на Карті так і не з’являвся, тож за якийсь час Гаррі усвідомив, що

витягає її просто, щоб подивитися на ім’я "Джіні" в дівчачій спальні. Йому було цікаво, чи міг би він,

напружено вдивляючись у цяточку з її ім’ям, проникнути в її сон — і тоді б вона знала, що він постійно

про неї думає і сподівається, що в неї все добре.

Удень вони намагалися визначити, де може бути Ґрифіндорів меч, та що більше вони говорили про

місця, де Дамблдор міг його сховати, то більше шаленої надуманості ставало в їхніх гіпотезах. Хоч як

Гаррі напружував голову, та все ж не міг пригадати, щоб Дамблдор згадував якесь місце, де він міг би

щось заховати. Бували такі хвилини, коли Гаррі не знав, на кого більше сердиться — на Рона чи на

Дамблдора.

"Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш... ми думали, що Дамблдор сказав тобі, що робити... думали,

ти маєш якісь серйозні плани!"