Гаррі Поттер і смертельні реліквії

* Гаррі, нічого ми не...

* Не бреши! — накинувся на неї Рон. — Ти сама казала, що розчарована, казала, що теж

думала, ніби в нього були серйозніші плани, ніж просто...

— Я такого не казала... Гаррі, це не так! — крикнула вона. Дощ тарабанив по намету,

сльози текли по Герміониному обличчю, а те хвилювання, що охопило їх усього кілька хвилин

тому, безслідно зникло, наче феєрверк, що спалахує й гасне, залишаючи по собі темряву,

вогкість та холод. Ґрифіндорів меч був захований невідомо де, а вони, троє підлітків, сиділи тут,

у наметі, і єдиним їхнім досягненням було те, що вони й досі живі.

* Чого ж ти й досі тут? — запитав Гаррі.

* Я й сам не знаю, — відповів Рон.

— То йди додому, — запропонував Гаррі.

— Може, й піду! — крикнув Рон і підійшов на кілька кроків до Гаррі, але той не

відсахнувся.

— Ти що, не чув, що казали про мою сестру? Але тобі це до одного місця, це ж тільки

Заборонений ліс, і Гаррі Поттеру, з-яким-і-не-таке-бувало, глибоко наплювати, як там вона, а

мені не наплювати, бо там є гігантські павуки й інша шизуха...

— Я лише казав... що вона там не сама, з ними Геґрід...

— ...ага, я знаю — тобі на все наплювати! А всі інші в моїй родині як? Ти чув, як казали:

"Вистачить з Візлів поранених дітей"?

— Так, я...