Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.

Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою

похитала, збентежена не менше за нього.

* Що таке? — запитав Гаррі.

* Що таке? Нічого такого, — Рон і далі уникав погляду Гаррі. — Особливо для тебе.

На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.

— Ні, я ж бачу — тебе щось гризе, — не погодився Гаррі. — Викладай, що там.

Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.

* Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще

якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.

* Не знаю? — перепитав Гаррі. — Я не знаю?

Кап, кап, кап. Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що

жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував

і водночас так боявся від нього почути.

* Ясно, що я тут кайфую, як ніколи, — бурчав далі Рон, — бо що таке покалічена рука,

відсутність їжі й те, що спина щоночі замерзає. Просто я мав надію, що кілька тижнів тікаючи й

ховаючись, ми хоч чогось досягнемо.

* Роне, — сказала Герміона так тихенько, що Рон міг удати, ніби її не почув, бо дощ уже

щосили тарабанив по намету.

— Я думав, ти знаєш, на що йдеш, — сказав Гаррі.