Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— А ти чого втік, Тед? — знову озвався той чоловік.

— Знав, що по мене прийдуть, — відповів соковитим голосом Тед, і Гаррі раптом його

впізнав: то був батько Тонкс. — Почув, що за тиждень до того неподалік були смертежери, і

вирішив, що краще тікати. Бачиш, я принципово відмовився реєструватися маґлородцем, бо

знав, що це тільки питання часу, знав, що рано чи пізно доведеться тікати. З дружиною все буде

гаразд, бо вона чистокровна. А потім я зустрів тут Діна. Коли це було, синку, кілька днів тому?

— Ага, — підтвердив ще один голос, і схвильовані Гаррі, Рон та Герміона мовчки

перезирнулися, бо впізнали голос їхнього товариша з Ґрифіндору Діна Томаса.

— Ти теж маґлівського роду? — запитав перший чоловік.

— Не знаю, — відповів Дін. — Тато покинув маму, як я ще був малий. Але в мене нема

ніяких доказів, що він був чаклун.

Запанувала тиша, порушувана лише жуванням і плямканням, а тоді знову заговорив Тед.

* Мушу сказати, Дерк, що я був здивований, коли натрапив на тебе. Хоч і приємно, та все

ж здивований. Ходили чутки, що тебе впіймали.

* Так і було, — зізнався Дерк. — Мене вже везли в Азкабан, але я ризикнув, приголомшив

Доліша і вкрав його мітлу. Втекти виявилося легше, ніж можна було подумати. Думаю, що з

ним зараз не все гаразд. Мабуть, його конфунднули. Якщо це так, то я потис би руку тому

чаклунові чи відьмі, хто це зробив — і цим урятував мені життя.

Знову запала тиша, в якій було чути, як потріскував вогонь і плюскотіла вода. Тоді Тед

сказав: