Гаррі Поттер і смертельні реліквії

саме гукає дядько, проте відповів не одразу. Він ще й досі дивився на уламок дзеркальця, в

якому, як йому здалося на часточку секунди, побачив Дамблдорове око. Аж коли дядько заревів:

"ХЛОПЧЕ!" — Гаррі поволі звівся на ноги й пішов до дверей, зупинившись тільки, щоб сховати

шматочок розбитого дзеркальця в рюкзак, набитий речами, які він візьме з собою.

— Та скільки ж можна! — гаркнув Вернон Дурслі, коли Гаррі нарешті з’явився на сходах. —

Іди сюди, треба побалакати!

Гаррі зійшов униз, тримаючи руки в кишенях джинсів. Коли зайшов у вітальню, побачив

там усіх трьох Дурслів. Вони були вбрані в дорожний одяг: дядько Вернон — у жовтувато-

коричневу куртку на блискавці, тітка Петунія — в ошатне оранжево-рожеве, мов лососина,

пальто, а Дадлі, дебелий, м’язистий і білявий двоюрідний брат Гаррі — в шкіряну куртку.

* Що? — запитав Гаррі.

* Сядь! — гримнув дядько Вернон. Гаррі підняв брови. — Будь ласка! — додав дядько

Вернон і аж скривився, наче це слово подряпало йому горло.

Гаррі сів. Здається, він знав, про що йтиметься. Дядько закрокував туди-сюди, а тітка

Петунія й Дадлі стурбовано стежили за його рухами. Нарешті, коли його велике бурякове

обличчя аж зморщилося від зосередження, дядько Вернон зупинився перед Гаррі й заговорив.

— Я передумав, — повідомив він.

— Та невже? — глузливо обізвався Гаррі.

― Що за тон... — верескнула було тітка Петунія, проте Вернон Дурслі зупинив її помахом

руки.