Гаррі Поттер і смертельні реліквії

шкіри, як Гаррі відчув дивовижну легкість. Він навіть не усвідомлював, що увесь був мокрий

від поту і який тягар тиснув йому на шлунок, поки не позбувся медальйона.

— Так краще? — запитала Герміона.

* У сто разів!

* Гаррі, — сіла вона біля нього навпочіпки й заговорила, ніби до важкохворого, — ти не

думаєш, що тобою щось оволоділо, ні?

* Що? Ні! — обурився Гаррі. — Я пам’ятаю все, що ми робили, поки я його носив. А якби

я був одержимий, то навряд чи розумів би, що зі мною діється. Джіні мені розповідала, що

інколи вона нічого не могла пригадати.

* Гм, — подивилася Герміона на важкий медальйон. — Все одно, може, краще не носити

його на собі. Може, сховати його десь у наметі.

* Не можна залишати горокракс, — рішуче заперечив Гаррі. — Якщо ми його загубимо,

або його вкрадуть...

* Ну, добре, добре, — сказала Герміона й повісила медальйон собі на шию, сховавши під

футболку. — Тоді будемо носити його по черзі, щоб ні в кого не залишався надовго.

* Чудово, — роздратовано буркнув Рон, — про це домовились. Тепер, може, подумаємо

нарешті про їжу?

* Добре, але пошукаймо її в якомусь іншому місці, — сказала Герміона і зиркнула скоса

на Гаррі. — Немає сенсу залишатися там, де аж кишить дементорами.

Врешті-решт вони розташувалися на ніч на занедбаному полі біля самотнього хутора, на