Гаррі Поттер і смертельні реліквії

відчували той відчай, що скрізь супроводжував тих почвар.

— То в нас і далі нічого їсти.

* Цить, Роне, — розсердилася Герміона. — Гаррі, що таке? Чому ти не зміг вичаклувати

патронуса? Учора тобі це прекрасно вдалося!

* Я сам не знаю.

Він сів у старе Перкінсове крісло, відчуваючи страшне приниження. Боявся, що з ним

сталися незворотні внутрішні зміни. Учорашній день залишився в далекому минулому, сьогодні

ж він знову почувався тринадцятирічним хлопчаком, який єдиний з усіх зомлів у

"Гоґвортському експресі".

Рон штурхнув ногою стільця.

* Що? — загарчав він на Герміону. — Я здихаю з голоду! Після того, як я трохи не стік

кров’ю, я, крім твоїх мухоморів, і ріски в роті не мав!

* То йди й порозганяй дементорів, — кинув йому зачеплений за живе Гаррі.

* Я й пішов би, та в мене рука на перев’язі, якщо ти не помітив!

* Гарна відмовка.

* Що ти цим хочеш?..

* А, звичайно! — Герміона ляснула себе по лобі, від чого хлопці здригнулися й замовкли.

— Гаррі, дай мені медальйон! Швидше, — нетерпляче клацнула вона перед його носом

пальцями, бо він одразу не зреагував, — горокракс, Гаррі! Ти ж його носиш!

Вона простягла руку, а Гаррі зняв з шиї золотий ланцюжок. Щойно він перестав торкатися