Гаррі Поттер і смертельні реліквії

день, коли ми з ним познайомились.

Гаррі дочитав і подивився на знімок, що супроводжував некролог. Дамблдор усміхався

знайомою доброю усмішкою і позирав на Гаррі поверх схожих на два півмісяці окулярів, але

хлопця не полишала думка, що директор не виправдав його надій, і сум його був приправлений

приниженням.

Він думав, що добре знав Дамблдора, проте, прочитавши некролог, був змушений визнати,

що фактично його й не знав. Він навіть не уявляв Дамблдора в дитинстві чи юності — неначе

той народився відразу таким, яким його зустрів Гаррі — поважним, сивочолим і старим. Думка

про Дамблдора-підлітка здавалася надто чудернацькою — це мовби уявити тупоголову Герміону

чи приязного вибухозадого спрута.

У нього й думки не з’являлося розпитати Дамблдора про його минуле. Це було б дивно,

навіть зухвало, адже врешті й так усі знали, що Дамблдор брав участь у легендарній дуелі з

Ґріндельвальдом, і Гаррі не додумався з’ясувати, як саме це відбувалося або якими іншими

досягненнями прославився Дамблдор. Ні, вони завжди говорили тільки про Гаррі, про його

минуле, його майбутнє, його задуми... і Гаррі подумав, що попри всі загрози й невизначеність,

пов’язані з цим його майбутнім, він дарма не скористався втраченою тепер назавжди нагодою і

не попросив Дамблдора розповісти про себе. Втім, колись на єдине особисте запитання до

директора, той, здається, відповів не дуже чесно:

"А що бачите в цьому дзеркалі ви?"

"Я? Я бачу себе з парою товстих вовняних шкарпеток у руці"