Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Герміонина усмішка була надто всерозуміюча, щоб Гаррі це могло сподобатись. Він забрав

листа з фотографією і запхав у капшучок на шиї, щоб не дивитися на неї й не видати своїх

думок.

— Я розумію, чому ти хотів би поговорити з нею про маму з татом, і про Дамблдора, —

сказала Герміона. — Але це навряд чи нам допоможе в пошуках горокраксів, правда? — Гаррі

мовчав, і вона вела далі: — Гаррі, я знаю, що ти дуже хочеш побувати в Ґодриковій Долині,

проте мені страшно... Страшно, що ті смертежери так легко нас учора знайшли. Я відчуваю, що

ми повинні уникати того місця, де поховані твої батьки. Я переконана, що смертежери тільки й

чекають, коли ти там з’явишся.

— Не тільки про це йдеться, — Гаррі й далі уникав її погляду. — Мюріель на весіллі

говорила про Дамблдора різне. Я хочу знати правду...

Він переповів Герміоні почуте від Мюріель. Коли закінчив, Герміона сказала:

* Тепер я, Гаррі, розумію, чого ти такий засмучений...

* ...я не засмучений, — збрехав він, — я просто хотів би знати, правда це чи ні...

* Гаррі, невже ти сподіваєшся почути правду від такої злої старої баби, як Мюріель чи

від Ріти Скітер? Як ти можеш їм вірити? Ти ж добре знав Дамблдора!

* Думав, що знав, — пробурмотів він.

* Ти ж сам знаєш, як мало правди було в тому, що Ріта писала про тебе! Додж має рацію

— як можна дозволяти таким людям паплюжити твою пам’ять про Дамблдора?

Він відвернувся, намагаючись нічим не виказати образу, яку відчував. Знову те саме: