Гаррі Поттер і смертельні реліквії

дедалі густішій темряві.

Минуло кілька секунд, легені Гаррі знову змогли дихати вільно, і він розплющив очі. Вони

стояли посеред знайомого маленького занедбаного майдану. Високі вбогі будинки дивилися на

них зусібіч. Будинок номер дванадцять теж виднівся серед них, бо про його існування їм сказав

Дамблдор, тайнохоронець будинку. Отож вони подалися до входу, щокілька кроків перевіряючи,

чи ніхто їх не переслідує і не стежить за ними. Забігли на кам’яні східці, й Гаррі вдарив по

вхідних дверях чарівною паличкою. Почулося металеве клацання та брязкіт ланцюга, двері зі

скрипом відчинилися й вони швиденько переступили поріг.

Коли Гаррі зачинив за собою двері, старомодні газові світильники ожили, осяявши

мерехтливим світлом довгий коридор. Усе тут було так само, як пам’ятав Гаррі: морок,

павутиння, а на стінах голови ельфів-домовиків, що кидали химерні тіні на сходи. Довгі темні

портьєри завішували портрет Сіріусової матері. Не на своєму місці була тільки підставка для

парасоль з тролевої лапи. Вона лежала на боці, наче її оце щойно ще раз перекинула Тонкс.

* Здається, тут хтось був, — прошепотіла Герміона, вказуючи на підставку.

* Вона могла впасти, коли звідси відходив Орден, — промимрив Рон.

— А де ж закляття проти Снейпа? — запитав Гаррі.

— Може, вони починають діяти тільки тоді, як він з’являється? — припустив Рон.

Вони трималися близенько одне коло одного на килимку біля дверей, не наважуючись

заходити в будинок далі.

* Не можемо ж ми стояти тут вічно, — сказав Гаррі й ступив крок уперед.