Гаррі Поттер і напівкровний принц

Гаррі не знав і не хотів знати, що означає ця записка. Тільки одне мало значення: це не був

горокракс. Дамблдор позбавив себе сили, випивши ту жахливу рідину намарне. Гаррі зібгав

пергамент у руці, очі запекло від сліз, а в нього за спиною завив Іклань.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ —

Плач фенікса

— Ходи сюди, Гаррі.

— Ні.

— Гаррі, ти си не можеш тут лишати... пішли вже...

Він не хотів покидати Дамблдора, не хотів нікуди йти. Геґрідова рука тремтіла в нього на

плечі. І тут пролунав інший голос:

— Гаррі, пішли.

Він відчув на своїй руці маленьку теплу ручку, що тягла його за собою. Слухняно

скорився, навіть не замислюючись. Аж тоді як наосліп брів крізь юрбу, відчув квітковий запах і

зрозумів, що це Джіні вела його в замок. Його добивали нерозбірливі голоси, ніч пронизували

ридання, крики й стогони, а Гаррі з Джіні йшли і йшли, підіймалися сходами до вестибюлю...

Краєм ока Гаррі помічав чиїсь обличчя, люди дивилися на нього, шепотіли, дивувалися,

ґрифіндорські рубіни виблискували на підлозі краплинками крові...

— Ми йдемо в лікарню, — сказала Джіні.

— Зі мною все нормально, — запротестував Гаррі.

— Так наказала Макґонеґел, — повідомила Джіні. — Там усі — Рон, Герміона, Люпин та