Гаррі Поттер і напівкровний принц

Видиш, Гаррі? Отамечки, просто від вежею? Під самою Міткою... йой... невже то могли

викинути?..

Геґрід замовк, не в змозі висловити вголос страшну думку. Гаррі йшов біля нього,

відчуваючи, як болять і печуть йому лице й ноги в тих місцях, куди за минулі півгодини влучали

різноманітні закляття, хоч це відчуття було якось дивно відсторонене, ніби від цих ран страждав

хтось інший, а не він. Реальним і невідворотнім був тільки жах, що стискав груди...

Він пройшов з Геґрідом, наче уві сні, крізь юрбу до самої середини, де приголомшені учні

й викладачі залишили вільний проміжок.

Гаррі почув, як Геґрід застогнав з болючого потрясіння, але не зупинився і помалу йшов

далі. Нарешті дійшов до Дамблдора й припав біля нього до землі.

Що немає найменшої надії, Гаррі зрозумів ще тоді, як ослабло закляття-тілов’яз, наслане

на нього Дамблдором, бо знав, що воно слабне тільки тоді, як той, хто його наслав, гине сам;

проте все одно ніяк не можна було звикнути до думки, що ось він лежить мертвий,

розпростертий, мов підбитий орел — найвидатніший чаклун, якого він будь-коли зустрічав.

Очі в Дамблдора були заплющені. Якби не дивно вигнуті руки й ноги, можна було б

подумати, що він спить. Гаррі простяг руку, поправив на гачкуватому носі схожі на два півмісяці

окуляри й витер рукавом цівочку крові на його вустах. Потім подивився на мудре старе обличчя

й спробував увібрати в себе цю страшну й незбагненну правду: Дамблдор уже ніколи з ним не

заговорить, уже нічим не зможе йому допомогти...

У натовпі за спиною в Гаррі ледь чутно перемовлялися. Минула, здається, вічність, доки