Гаррі Поттер і напівкровний принц

згодом розгледів, що світло випромінювала схожа на сито спогадів кам’яна чаша, що стояла на

п’єдесталі.

Дамблдор наблизився до чаші, Гаррі ступив за ним. Стоячи пліч-о-пліч, вони зазирнули

всередину. Чаша була заповнена смарагдовою рідиною, яка й випромінювала це фосфоричне

сяйво.

— Що це таке? — тихо запитав Гаррі.

— Точно не знаю, — відповів Дамблдор. — Але щось набагато страшніше, ніж кров і

трупи.

Дамблдор закотив рукав мантії і простяг почорнілу долоню до поверхні тієї рідини.

— Не треба, пане директоре, не торкайтесь!..

— Я й не можу торкнутися, — ледь помітно всміхнувся Дамблдор. — Бачиш? Я не можу

сягнути далі, ніж осюди. Спробуй сам.

Гаррі теж сягнув рукою в чашу і спробував торкнутися рідини. Рука наштовхнулася на

невидимий бар’єр сантиметрів за два від поверхні. Хоч як він намагався, але пальці не могли

подолати перепону зі щільного й непроникного повітря.

— Відійди, Гаррі, — звелів Дамблдор.

Він підняв чарівну паличку і, тихенько щось бурмочучи, почав робити якісь складні рухи

над поверхнею рідини. Нічого не сталося, хіба що рідина засяяла ще яскравіше. Гаррі мовчав як

риба, доки Дамблдор працював, але за якийсь час директор опустив чарівну паличку, і Гаррі

вирішив, що вже можна говорити знову.