Гаррі Поттер і напівкровний принц

І Дамблдор негайно рушив кам’яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився

в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й

заливаючись потом, намагався не відставати.

— Пане професоре, а що подумають люди, побачивши, що ви кудись ідете? — запитав

Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.

— Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, — безтурботно відповів Дамблдор. — Я часом

забігаю до Розмерти або відвідую “Кабанячу голову”... принаймні створюю таке враження. Так

дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.

Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й

диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи

загрозливе.

— Пане професоре, — тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, — ми

будемо являтися?

— Так, — підтвердив Дамблдор. — Ти ж уже вмієш являтися?

— Так, — сказав Гаррі, — але ще не маю дозволу.

Він відчував, що краще казати правду; а що, як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль

від того місця, куди мав потрапити?

— Нічого, — заспокоїв його Дамблдор, — я ще раз тобі допоможу.

Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко

темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над