Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Не хочу здатися грубим... — почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу

грубість.

— ...на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, — серйозно закінчив за нього

Дамблдор. — Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь, Петунія.

Відчинилися двері на кухню — за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов’язаному

просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі

можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.

— Албус Дамблдор, — представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся

його відрекомендувати. — Ми з вами листувалися. — (Гаррі подумав, що це трохи дивний

спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала

заперечувати.) — А це, мабуть, ваш син Дадлі?

Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого

коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився.

Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак

мовчанка тривала, тож він усміхнувся.

— Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?

Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і

кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в

найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку

він абсолютно не вписувався.