Гаррі Поттер і напівкровний принц

У дверях стояв високий худорлявий чоловік з бородою і сріблястим волоссям до пояса. Темні

окуляри, наче два півмісяці вгніздилися на його гачкуватому носі, а вбраний він був у довгу

чорну дорожню мантію та гостроверхого капелюха.

Вернон Дурслі, з вусами так само кошлатими, як і в Дамблдора, тільки чорними, у

червонувато-коричневому халаті, дивився на гостя, ніби не вірив своїм крихітним очицям.

— Судячи з вашого приголомшеного вигляду, Гаррі не попередив вас про мій прихід, —

люб’язно промовив Дамблдор. — Одначе прикиньмося, що ви гостинно запрошуєте мене у свій

дім. Не дуже мудро в ці непевні часи довго стовбичити в дверях.

Він швидко переступив поріг і зачинив за собою двері.

— Давненько ж я тут не бував, — з-над гачкуватого носа Дамблдор подивився на дядька

Вернона. — Мушу сказати, що ваші аґапанти прегарно розрослися.

Вернон Дурслі мовчав як риба. Гаррі не сумнівався, що мова до нього повернеться, до того

ж скоро — пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення точки кипіння, — але

Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило дядькові дух. Можливо, це була

відверта магічність зовнішнього вигляду, а можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю

людину залякати важко.

— А, Гаррі, добрий вечір, — привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього крізь

свої окуляри-півмісяці. — Прекрасно, прекрасно.

Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною, яка,

глянувши на Гаррі, каже “прекрасно”, він ніколи не знайде спільної мови.