Гаррі Поттер і напівкровний принц

розпаковувати. Єдиним натяком на ймовірність подорожі було те, що він надійно замкнув у

клітці свою полярну сову Гедвіґу.

Хвилинна стрілка на будильнику досягла позначки “дванадцять”, і тієї ж миті згас ліхтар

за вікном.

Гаррі прокинувся, мовби його розбудила раптова темрява. Поспіхом поправив окуляри й

відклеїв щоку від шибки. Тоді притисся до неї носом і скосив очі на тротуар. Садовою доріжкою

крокувала висока постать у довгій мантії, що здіймалася хвилями.

Гаррі підскочив, наче вдарений струмом, перекинув стільця й почав хапати з підлоги й

кидати у валізу все, що траплялося під руку. Саме тоді, як він жбурляв через усю кімнату

комплект мантій, два підручники заклять і пакетик чіпсів, у двері подзвонили.

У вітальні внизу загорлав дядько Вернон:

— Кому це в біса припекло дзвонити серед ночі?

Гаррі завмер з мідним телескопом в одній руці і з кросівками в другій. Він зовсім забув

попередити Дурслів про можливе прибуття Дамблдора. Відчуваючи одночасно паніку й

бажання розреготатися, Гаррі переліз через валізу і рвучко відчинив двері кімнати — саме

вчасно, щоб почути низький голос:

— Добрий вечір. Ви, мабуть, пан Дурслі? Сподіваюся, Гаррі вам сказав, що я по нього

прибуду?

Перестрибуючи по дві сходинки, Гаррі кинувся вниз, але різко зупинився, не добігши до

кінця сходів, бо знав з гіркого досвіду, що завжди варто триматися якнайдалі від дядькових рук.