Гаррі Поттер і напівкровний принц

Уранці перед квідичним матчем з Гафелпафом Гаррі, перш ніж іти на стадіон, забіг до

лікарні. Рон був дуже схвильований — мадам Помфрі не дозволяла йому йти на гру,

побоюючись, що це його занадто розбурхає.

— Ну і як там справляється Маклаґен? — нервово поцікавився він у Гаррі, забувши,

мабуть, що питав про це вже двічі.

— Я тобі вже казав, — терпляче пояснив Гаррі, — навіть якби він був гравцем світового

класу, і то я не тримав би його в команді. Він постійно підказує, що кому робити, вважає, що на

кожній позиції зіграв би краще за всіх. Я вже не дочекаюся, коли його позбудуся. До речі, про

те. як когось позбуватися, — додав Гаррі, встаючи й беручи свою “Вогнеблискавку”, — може,

досить прикидатися сплячим, коли до тебе приходить Лаванда? Вона мене вже до печінок

дістала.

— О, — зніяковів Рон. — Ага. Добре.

— Якщо не хочеш більше з нею зустрічатися, то так їй і скажи, — порадив Гаррі.

— Так... але це не так просто, — промимрив Рон. Якусь мить він помовчав. — А Герміона

перед матчем заскочить? — запитав ніби між іншим.

— Ні, вони з Джіні вже на стадіоні.

— Он як, — спохмурнів Рон. — Ясно. Ну, ні пуху ні пера. Покажи, де раки зимують тому

Макла... тобто Смітові.

— Спробую, — пообіцяв Гаррі, кладучи мітлу на плече. — Побачимося після матчу.

Він побіг безлюдними коридорами; усі учні були вже за стінами школи — або сиділи на