Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Ми саме про це й говорили, — сказав Гаррі. — Самі не знаємо.

— Може, то хтось має зуба на ґрифіндорську квідичну команду? — тривожився Геґрід. —

Спочатку Кеті, теперка осьо Рон...

— Кому це треба нищити квідичну команду? — знизав плечима Джордж.

— Вуд зі слизеринцями на таке пішов би, якби знав, що йому це минеться безкарно, —

упевнено заявив Фред.

— Не думаю, що це через квідич, але вважаю, що обидва напади пов’язані між собою, —

неголосно додала Герміона.

— Чому це? — запитав Фред.

— По-перше, обидва напади закінчилися б смертю, якби не щасливий збіг обставин. А по-

друге, ні отрута, ні намисто, здається, не потрапили до тієї особи, яку планувалося вбити.

Звісно, — замислено додала вона, — від цього той, хто це задумав, стає ще небезпечніший, бо

йому, видно, байдуже, скільки загине людей, перш ніж він добереться до своєї жертви.

Ніхто не встиг висловити своєї думки про ці зловісні припущення, бо двері палати знову

відчинилися й забігли містер та місіс Візлі. Під час перших відвідин лікарні вони лише

переконалися, що Рон обов’язково одужає, а от зараз місіс Візлі схопила Гаррі в обійми й міцно-

міцно пригорнула.

— Дамблдор нам розповів, як ти врятував Рона безоаровим каменем, — заридала вона. —

Ой, Гаррі, що нам сказати? Ти врятував Джіні... ти врятував Артура... а тепер ти врятував Рона...

— Не треба... я не... — розгубився Гаррі.