Гаррі Поттер і напівкровний принц

Гаррі ще ніколи не відчував такої лютої ненависті до Мелфоя, як оце зараз, коли лежав тут

на спині, наче безпорадна черепаха, а кров крапала просто в роззявлений рот. Ідіотська ситуація,

в яку він сам себе загнав... і ось у коридорі вже стихли останні кроки; тепер чулося човгання по

темному перону, скрегіт валіз і відгомін розмов.

Рон і Герміона подумають, що він зійшов з поїзда без них. Коли вони прибудуть до

Гоґвортса, посідають у Великій залі, оглянуть ґрифіндорський стіл кілька разів і врешті-решт

збагнуть, що його немає, то він уже буде десь на пів-шляху до Лондона.

Гаррі намагався видушити з себе бодай якийсь звук, хоч би хрюкнути, та це було

неможливо. Тоді він згадав, що деякі чарівники, такі як Дамблдор, могли виконувати закляття

мовчки, і спробував викликати чарівну паличку, що випала йому з руки, знову й знову

вимовляючи подумки: “Акціо чарівна паличка!”, — але нічого не відбувалося.

Здавалося, він чує шелестіння дерев навколо озера й далеке ухкання сови, але не було

жодного звуку, який наводив би на думку, що його шукають, не було (хоч він і зневажав себе за

такі надії) жодного панічного голосу, який питав би, де дівся Гаррі Поттер. Його охопила

безнадія, коли він уявив колону запряжених тестралами диліжансів, що рухається до школи, та

вибухи реготу з того диліжанса, де їде Мелфой і розповідає своїм посіпакам-слизеринцям про

напад на Гаррі.

Поїзд смикнуло, й Гаррі перекотився на бік. Тепер замість стелі він бачив пилюку під

лавами. Запахкав паротяг, і підлога затряслася. “Експрес” вирушав і ніхто не знав, що Гаррі й

досі у вагоні...