Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Що, мучить руйносмик? — співчутливо запитала Луна, дивлячись на Гаррі крізь свої

величезні барвисті окуляри.

— Як... що?

— Руйносмик... Це невидимі тварючки, що залітають крізь вуха й розріджують мозок, —

пояснила дівчина. — Я чула, як один тут дзижчав.

Вона ляснула руками в повітрі, наче ловила великих невидимих комах. Гаррі з Невілом

перезирнулися й швиденько перевели мову на квідич.

Погода за вікнами поїзда була така ж мінлива, як і минуле літо; вони проминали смуги

холодної мряки, а тоді знову опинялися під м’яким і ясним сонечком. Якраз під час такого

просвітку, коли сонце було майже в зеніті, в купе нарешті завітали Рон з Герміоною.

— Хоч би скоріше привезли обід, бо я вже голодний як вовк, — простогнав Рон, падаючи

на лаву біля Гаррі й потираючи живота. — Здоров, Невіле, привіт, Луно. Знаєш, що? — додав

він, повертаючись до Гаррі. — Мелфой не виконує обов’язків старости. Сидить собі в купе з

іншими слизеринцями, ми його бачили, коли проходили.

Гаррі зацікавлено випростався. Не в Мелфоєвому стилі було втрачати нагоду похизуватися

своєю владою. Торік він цим захоплювався аж надміру.

— А як він відреагував, коли побачив вас?

— Показав отак, — Рон байдуже повторив непристойний жест рукою. — На нього це не

схоже, правда? Тобто... оце схоже... — він ще раз повторив той самий жест, — але чому він не

ходить і не чіпляється до першокласників?