Гаррі Поттер і напівкровний принц

залишалося місця ні для чого іншого. Що дужче старався прем’єр-міністр зосередитись на

сторінці з друкованим текстом, то чіткіше йому уявлялося зловтішне обличчя його політичного

опонента. Цей опонент світився того дня у випусках новин, і не просто перелічував усі ті

жахіття, що сталися за минулий тиждень (ніби комусь ще треба було про них нагадувати), а й

пояснював, що єдина їх причина — помилки уряду.

Пульс прем’єр-міністра частішав від самої думки про такі звинувачення, бо були вони

несправедливі й безпідставні. Ну як його уряд міг передбачити, що той міст обвалиться? Це

просто обурливо припускати, ніби на утримання мостів не виділялося достатніх коштів. Та ж

міст не простояв і десяти років, і найкращі фахівці не могли пояснити, чому він розколовся,

кинувши на дно річки десятки автомашин. А як можна натякати на те, що оті два жахливі й

скандальні вбивства були скоєні через брак поліцаїв? Або на те, що уряд мав якось передбачити

той дивний ураган на заході країни, що приніс стільки лиха людям і майну? А хіба це його

провина, що один його заступник, Герберт Чорлі, дозволив собі цього тижня вдатися до

невідповідних дій, і тепер, звільнений з посади, значно більше часу проводитиме зі своєю

родиною?

— В країні панує зловісна атмосфера, — сказав тоді на завершення опонент, ледве

приховуючи вдоволену посмішку.

Так воно, на жаль, і було. Прем’єр-міністр і сам це відчував; люди справді здавалися

сумнішими, ніж звичайно. Навіть погода була бридка; якась прохолодна мряка посеред липня...

щось було негаразд, щось було не так...