Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

У глибині крамнички на ослінчику в довгій чорній мантії стояв хлопчик із блідим

загостреним лицем, а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам

Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також

почала підбирати поли та затикати їх шпильками.

— Салют! — озвався хлопець. — Теж до Гоґвортсу?

— Так, — відповів Гаррі.

— Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні

палички, — повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. — Потім я затягну їх

подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?..

Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.

Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.

— А ти маєш свою мітлу? — вів далі хлопець.

— Ні, — відказав Гаррі.

— А взагалі… граєш у квідич?

— Ні, — відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.

—А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій

гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?

— Ні, — повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.

— Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в

Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі — опинитися у Гафелпафі! — я б, напевне, звідти