Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— і знизу До них приторохкотів рейками візочок. Усі сіли на нього — Геґрід ледве вмостився —

і поїхали.

Спочатку вони просто мчали лабіринтом звивистих переходів. Гаррі намагався запам'ятати

шлях: ліворуч — праворуч — праворуч — ліворуч — середнє відгалуження — праворуч —

ліворуч, — але це була неможлива річ. Здавалося, ніби гуркітливий візок сам знав дорогу, бо

Ґрипхук ним не керував. Пориви холодного повітря обпікали Гаррі очі, але він однаково не

примружував їх. Одного разу йому здалося, ніби він помітив у кінці коридору вогненний

спалах. Гаррі повернувся, щоб глянути, чи то, бува, не дракон, але запізно — візок поринув ще

глибше, проминувши підземне озеро, де зі стелі й долівки росли величезні сталактити і

сталагміти.

— Я ніколи не знав, — гукнув Гаррі Геґрідові, перекрикуючи гуркіт, — яка різниця між

сталагмітами і сталактитами?

— У слові "сталагміт" є літера "м", — відповів Геґрід. — І не питай більше нічого, бо мене

нудит.

Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких

дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.

Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся,

Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи

маленьких мідних кнатів.

— Всьо твоє, — усміхнувся Геґрід.