Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— Тут, Мелфою, тебе не врятують ні Креб, ні Ґойл! — вигукнув Гаррі.

Мелфой, здається, і сам це розумів.

— Тоді лови, якщо можеш! — крикнув він і підкинув скляну кульку високо вгору, а сам

помчав назад до землі.

Мовби на уповільнених кадрах, Гаррі побачив, як куля шугнула вгору, а тоді почала

падати. Нахилившись, він спрямував держак донизу і наступної миті пішов у круте піке,

доганяючи кульку. у вухах йому свистів вітер, а з землі долинали зойки учнів. Гаррі простяг

руку й піймав кулю над самісінькою землею, — саме вчасно, щоб вирівняти мітлу і м'яко впасти

на траву, надійно тримаючи Нагадайка.

— ГАРРІ ПОТТЕР!

Серце Гаррі опустилося швидше, ніж він сам. До учнів бігла професорка Макґонеґел.

Тремтячи, Гаррі звівся на ноги.

— Скільки років у Гоґвортсі, а я ще ніколи!… — розхвилювавшись, професорка

Макґонеґел насилу могла говорити, а її окуляри люто виблискували: — Як ти посмів, ти міг

скрутити собі в'язи!

— Пані професорко, він не винен!

— Мовчіть, міс Патіл!

— Але Мелфой…

— Досить, містере Візлі… Поттере, йди за мною!

Покірно плентаючись слідом за професоркою Макґонеґел, яка йшла до замку, Гаррі