Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— Це?.. — пошепки запитала професорка Макґонеґел.

— Так, — сказав Дамблдор. — Він матиме цей шрам назавжди.

— Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?

— Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим

коліном, — і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дайно його мені, Геґріде, не марнуймо

часу.

Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.

— Прошу пана, можна… можна я попрощаюся з малим? — попросив Геґрід.

Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом

заскавулів, немов побитий пес.

— Тссс! — зашипіла професорка Макґонеґел. — Розбудиш маґлів!

— Вввибачєйте, — проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи

нею обличчя. — Але мммаю такий жаль… Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер

мусит жити з маґлами…

—Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, — зашепотіла

професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.

Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно

поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу

хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися,

професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з