Розділ «Новели»

— Ви мені зовсім не докучаєте. Я так само радий, що можу тут, серед цієї тиші, перемовитися з кимось словом... Може, закурите?

Він узяв цигарку. Я запалив сірника. Знов хист­ке світло вихопило його обличчя з чорного тла; цим разом воно було повернене просто до мене. Очі з-за окулярів уп’ялися в мене жадібно, з якоюсь божевільною силою. Мені стало моторошно. Я відчував, що він хоче говорити, повинен говорити. І знав: мені треба не озиватися, щоб йому легше було почати розмову.

Ми знов сіли. Біля нього стояло ще одне крісло, і він запропонував його мені. Ми курили, і з того, як неспокійно ворушився в пітьмі світлячок його цигарки, я помітив, що рука його тремтіла. Але я мовчав, і він теж не озивався. Раптом я почув його тихий голос:

— Ви дуже стомлені?

— Ні, анітрохи.

Голос у темряві знов завагався.

— Я хотів би вас дещо запитати... тобто хотів би вам щось розповісти. Я знаю, добре знаю, як безглуздо звертатися до першого-ліпшого, хто тобі трапиться, але я... я тепер у такому жахливому психічному стані... Я дійшов до краю і мушу, хоч би що, а мушу з кимось поговорити... а то пропаду... Ви зрозумієте мене, коли я... так, коли я все розповім вам... Я знаю, що ви не зможете мені допомогти... але я просто хворий через цю мовчанку... а хворий завжди смішний для інших...

Я перебив його й попрохав не мучити себе надаремне. Мовляв, хай він сміливо все розповість мені... я, звісно, не можу йому нічого пообіцяти, але ж кожна людина повинна запропонувати свою допомогу тому, хто її по­требує. Коли ми бачимо когось у скрутному становищі, то, природно, зобов’язані допомогти йому...

— Повинні... зобов’язані допомогти... зобов’язані спробувати... Отже, й ви також... також гадаєте, що кожен зобов’язаний... зобов’язаний за­пропонувати свою допомогу...

Він тричі проказав цю фразу, тупо, затято. Мені стало моторошно. Може, він божевільний? Чи п’яний?

Та він, ніби прочитавши мою думку, раптом сказав зовсім іншим голосом:

— Ви, мабуть, гадаєте, що я п’яний чи божевіль­ний? Ні, поки що ні. Тільки слово, яке ви оце сказали, так дивно вразило мене... бо це саме те, що мене тепер мучить, — чи людина зобов’язана... зобов’язана...

Він знов почав затинатися. Потім замовк і за хвилю почав наново:

— Я, бачте, лікар. А в нашій практиці часто бувають випадки... просто фатальні... крайні випадки, коли не знаєш, чи твій обов’язок... адже ж обов’язок і перед самим собою, і перед державою, і перед наукою... Треба помагати, звісно, на те ми й існуємо... але такі правила добрі тільки в тео­рії... До якої ж межі ми маємо помагати?.. Ось ви чужа мені людина, і я вам чужий, і я прошу вас мовчати про те, що ви мене бачили... Гаразд, ви мовчите, виконуєте цей обов’язок... Я прошу вас розмовляти зі мною, бо вже не можу витримати своєї мовчанки... Ви ладні слухати мене... добре... Але ж це не так важко... А що, якби я попрохав вас схопити мене й викинути за борт?.. Тут уже кінчається ввічливість, готовність допомогти. Десь же вона повинна кінчатися... там, де йдеться про наше власне життя, про нашу особисту відповідальність... десь же цьому має бути край... Має десь кінчатися наш обов’язок... Чи, може, саме в лікаря він не повинен кінчатися? Невже лікар має бути якимось спасителем, якимось всесвітнім рятівником тільки тому, що в нього є диплом з латинськими словами? Невже він справді повинен знівечити своє життя й розбавити собі водою кров, коли до нього прийде яка-небудь... чи там який-небудь пацієнт і вимагатиме від нього доброти, шляхетності, готовності допомогти? Так, десь же кінчається обов’язок... там, де людині вже не стає снаги, саме там...

Він знов зупинився й весь напружився.

— Пробачте... Я надто схвильований... але я не п’яний... ще не п’яний... а втім, щиро вам признаюся, зі мною й таке тепер часто буває через цю пекельну самоту... Зважте лишень — я цілих сім років прожив майже виключно серед тубільців і тварин... так можна взагалі відвикнути говорити. А вже як заговориш, то слова аж через край ллються... Але стривайте, що це я хотів... ага, вже знаю... я хотів вас запитати, хотів розповісти вам про один випадок... запитати, чи ми зобов’язані допомогти... по-ангельському щиро допомогти, чи... А втім, боюся, що це буде дуже довга історія. Ви справді ще не стомилися?

— Та ні ж, анітрохи.

— Дякую... щиро вам дякую... Може, налити й вам?

Він сягнув рукою кудись позад себе в темряву. Брязнуло скло: певне, в нього там стояли напоготові дві або й три пляшки, в кожному разі, не одна. Він подав мені чарку віскі, до якої я ледве доторк­нувся губами. Свою він вихилив одним духом. На хвилинку між нами запала мовчанка. Враз ударив дзвін: било пів на першу.

— Отже... я хотів би розповісти вам про один випадок. Припустімо, що лікар в одному... невеличкому містечку... власне, в селі... лікар, який... який...