Розділ VІІ Запитання і сумніви

Це була дивна гра. Малюк вигадував правила на ходу. Він виявився неймовірно витривалим і азартним, він не пропускав жодної можливості продемонструвати перед нами свої фізичні переваги, він нав’язав нам змагання, і якось само собою вийшло, що він почав грати один проти нас трьох, і ми йому весь час програвали. Спочатку він вигравав, бо ми піддавалися. Потім він вигравав, бо ми не розуміли його правил. Потім ми зрозуміли його правила, але нам з Майкою заважали дохи. Потім ми вирішили, що Том надто незграбний, і прогнали його. Майка ввійшла в азарт і заграла на повну силу, я теж робив усе, що міг, але ми програвали очко за очком. Ми нічого не могли вдіяти з оцим блискавичним бісеням, що перехоплювало будь-які м’ячі, само било дуже влучно і сильно, обурено верещало, якщо м’яч затримувався в наших руках довше секунди, цілковито спантеличувало нас своїми фантомами або, ще гірше, манерою миттєво щезати з очей і з’являтися так само миттєво у зовсім іншому місці. Ми не здавалися, звичайно, — від нас стовпом валила пара, ми задихалися, ми пріли, ми кричали одне на другого, але ми боролися до останнього. І раптом усе закінчилося.

Малюк зупинився, провів поглядом м’яч і сів на пісок.

— Це було добре, — сказав він. — Я ніколи не знав, що буває так добре.

— Що? — гукнув я, задихаючись. — Втомився, Малюче?

— Ні. Згадав. Не можу забути. Не допомагає. Ніяке задоволення не допомагає. Більше не клич мене грати. Мені погано, а зараз ще гірше. Скажи йому, щоб він думав швидше. Я розірвуся навпіл, якщо він швидко не придумає. У мене всередині все болить. Я хочу розірватися, але боюся. Тому й не можу. Якщо буде дуже боліти, перестану боятися. Нехай думає швидко.

— Ну що ти, справді, Малюче! — сказав я засмучено. Я не зовсім розумів, що з ним діється, але я бачив, що йому справді погано. — Викинь ти все це з голови! Просто ти не звик до людей. Треба частіше зустрічатися, більше грати…

— Ні, — сказав Малюк і підхопився на ноги. — Більше не прийду.

— Це ж чому? — закричав я. — Було ж добре! Буде ще краще! Є інші ігри, не тільки з м’ячем… З обручем, з крилами!

Він повільно пішов геть.

— Є шахи! — квапливо говорив я йому у спину. — Ти знаєш, що таке шахи? Це видатна гра, їй тисяча років!..

Він призупинився. Я почав швидко і натхненно пояснювати йому, що таке шахи — прості шахи, тримірні шахи, ен-мірні шахи… Він стояв і слухав, дивлячись убік. Я закінчив про шахи і почав про покарі. Я гарячково згадував усі ігри, які знав.

— Так, — промовив Малюк. — Я прийду.

І, вже більше не зупиняючись, він пошкандибав, нога за ногою, до болота. Якийсь час ми мовчки дивилися йому вслід, потім Майка крикнула: «Малюче!» — схопилася з місця, наздогнала його та пішла поруч. Я підібрав свою доху, вдягнувся, відшукав доху Майки та нерішуче рушив за ними. В мене на душі був якийсь неприємний осад, і я не розумів, у чому справа. Ніби все закінчилося добре: Малюк обіцяв повернутися, отже, все ж таки прив’язався до нас, отже, без нас йому тепер набагато гірше, ніж з нами… «Звикне, — повторював я подумки. — Нічого, звикне…» Я побачив, що Майка зупинилася, а Малюк побрів далі. Майка повернулась і, обхопивши себе за плечі, побігла мені назустріч. Я подав їй доху і запитав:

— Ну що?

— Все гаразд, — сказала вона. Очі в неї були прозорі і якісь відчайдушні.

— Я думаю, що зрештою… — почав я і запнувся. — Майко, — сказав я, — ти ж «третє око» загубила!

— Я його не загубила, — сказала Майка.