Розділ VІІ Запитання і сумніви

Я трохи поганяв Тома по смузі, щоб дати йому розім’ятися. Том був приємно вражений такою увагою і віддано просив наказів. Потім підійшла Майка з м’ячем, і ми, щоби не замерзнути, хвилин із п’ять постукали — чесно кажучи, із задоволенням. Я все сподівався, що Майка, як завжди, ввійде в азарт, але і тут — усе даремно. Зрештою мені все набридло, і я прямо запитав, що трапилося. Вона поставила м’яч на рубчатку, сіла на нього, підібрала доху і похнюпилась.

— У чому все-таки справа? — повторив я.

Майка поглянула на мене і відвернулася.

— Може, ти все ж таки відповіси? — запитав я, підвищивши голос.

— Вітерець сьогодні, — промовила Майка, неуважно розглядаючи небо.

— Що? — запитав я. — Який вітерець?

Вона постукала себе пальцем по чолі поруч з об’єктивом «третього ока» і сказала:

— Ба-кал-да-ка. На-кас чу-ку-ують.

— Са-ка-ма-ка ба-кал-да-ка, — відповідав я. — Та-кам тра-кан-сля-ка-то-кор…

— Ай справді, — сказала Майка. — От я і кажу тобі: вітерець, мовляв.

— Так, — підтвердив я. — Що вітерець, то вітерець.

Я постояв, почуваючись до біса обмеженим і намагаючись вигадати яку-небудь нейтральну тему для бесіди, але нічого, крім того самого вітерця, не вигадав, і тут мені спало на думку, що непогано було би пройтися. Адже я ще жодного разу не блукав околицями, — перебуваю тут майже тиждень, а на землі цій так до пуття і не стояв, тільки на екранах і бачив. До того ж був шанс надибати де-небудь у хащах Малюка, особливо якщо він сам цього захоче, і це було б уже не тільки приємно, а й корисно для справи: розпочати з ним розмову у звичній для нього обстановці. Я виклав усі ці міркування Майці. Вона мовчки підвелася і пішла до болота, а я, зарившись носом у хутряний комір і запхавши руки якомога глибше в кишені, поплентався слідом. Том, знемагаючи від послужливості, вчепився за мною, та я наказав йому залишатися на місці і чекати подальших розпоряджень.

У болото ми, звичайно, не полізли, а рушили в обхід, продираючись крізь зарості кущів. Рослинний світ був тут жалюгідний — блідий, хирлявий, в’ялі синюваті листочки з металевим полиском, крихкі вузлуваті гілочки, плямиста помаранчева кора. Кущі рідко досягали мого зросту, тож навряд чи Вандерхузе ризикував би тут своїми бакенбардами. Під ногами пружно вгинався товстий шар опалого листя, перемішаного з піском. У тіні іскрився іній. Але при всьому тому рослинність ця викликала до себе певну повагу. Напевно, дуже нелегко було їй тут зростати: вночі температура падала до мінус двадцяти, вдень рідко коли піднімалася вище нуля, а під корінням — суцільний солоний пісок. Не думаю, щоб яка-небудь земна рослина змогла пристосуватися до таких безрадісних умов. І дивно було уявити собі, що десь серед цих задубілих кущів блукає, ступаючи босими п’ятами по вкритому памороззю піску, голий чоловічок.

Мені привидівся якийсь рух у густих хащах праворуч. Я спинився, погукав: «Малюче»! — але ніхто не відгукнувся. Мерзла крижана тиша оточувала нас. Ні шелесту листя, ні дзижчання комах — все це викликало несподіване відчуття, ніби ми блукали серед театральних декорацій. Ми обійшли довжелезний язик туману, що виткнувся з гарячого болота, і почали підійматися по схилу пагорба. Власне, це була піщана дюна, охоплена кущами. Що вище ми підіймалися, то твердішою ставала під ногами піщана поверхня. Вибравшись на гребінь, ми роззирнулись. Корабель ховали від нас хмари туману, але посадочну смугу було видно добре. Весело і яскраво виблискувала під сонцем рубчатка, сиротливо чорнів посередині залишений м’яч, і неповороткий Том невпевнено тупцявся навколо нього — явно розв’язував непосильну задачу: чи то забрати зі смуги цей сторонній предмет, чи то при нагоді життя покласти за цю забуту людиною річ.

І тут я помітив на промерзлому піску сліди — темні вологі плями серед сріблястого інею. Тут проходив Малюк, проходив зовсім недавно. Сидів на гребені, а потім піднявся і пішов схилом униз, віддаляючись від корабля. Ланцюжок слідів вів у хащі, які забили дно виярку між дюнами. «Малюк!» — знову покликав я, і знову він не відгукнувся. Тоді я почав спускатись у виярок.

Я знайшов його відразу. Хлопчик лежав долілиць, витягшись на всю довжину, притулившись рукою до землі й обхопивши голову руками. Він здавався дуже дивним і неможливим тут, ніяк не вписувався він у цей крижаний пейзаж. Суперечив йому. Спочатку я навіть злякався, чи не трапилося чого. Надто вже тут було холодно і незатишно. Я присів біля нього навпочіпки, гукнув, а потім, коли він промовчав, легенько ляпнув його по голому сухорлявому задку. Це я вперше доторкнувся до нього і ледь не закричав від несподіванки: він видався мені гарячим, як праска.

— Він придумав? — запитав Малюк, не підводячи голови.

— Він міркує, — сказав я. — Складне запитання.

— А як я дізнаюся, що він придумав?

— Ти прийдеш, і він відразу тобі скаже.