Розділ VI Нелюди і запитання

Пауза.

— Якого воно було кольору? — запитав Комов.

— Ніякого. Колір — це коли дивишся очима. Там не можна дивитися очима.

— Де — там?

— У мене. Глибоко. У землі.

— А як там на дотик?

— Чудово, — сказав Малюк. — Задоволення. Чеш-ширський кіт! У мене найкраще. Так було, поки не прийшли люди.

— Ти там спиш? — запитав Комов.

— Я там все. Сплю, їм, міркую. Тільки граюсь я тут, бо люблю дивитись очима. І там тісно гратися. Як у воді, тільки ще тісніше.

— Але ж у воді не можна дихати, — сказав Комов.

— Чому не можна? Можна. І гратися можна. Тільки тісно.

Пауза.

— Тепер ти все про мене дізнався? — спитав Малюк.

— Ні, — рішуче сказав Комов. — Нічого я про тебе не дізнався. Ти ж бачиш, ми не маємо спільних слів. Може, в тебе є свої слова?

— Слова… — повільно повторив Малюк. — Це коли рухається рот, а потім чути вухами. Ні. Це тільки в людей. Я знав, що є слова, бо я пам’ятаю. По бім-бом-брамселях. Що це таке? Я не знаю. Але тепер я знаю, навіщо більшість слів. Раніше не знав. Було задоволення говорити. Гра.

— Тепер ти знаєш, що означає слово «океан», — промовив Комов, — але океан тобі доводилося бачити і раніше. Як ти його називав?

Пауза.

— Я слухаю, — сказав Комов.

— Що ти слухаєш? Навіщо? Я назвав. Так неможливо почути. Це всередині.

— Може, ти можеш показати? — сказав Комов. — У тебе є каміння, прутики…