— А… Ще не всі, — сказав я, похапцем всідаючись за рацію.
— Ще не всі, — повідомив Вандерхузе у мікрофон.
— Хлів на палубі! — оголосив Комов. — Годі філософствувати, беріться до справи. Майє, стежте за екраном. Про все забудьте і стежте за екраном. Попов, щоб через десять хвилин моя остання радіограма була в ефірі. Якове, зачитайте, що там прийшло на моє ім’я…
Коли я закінчив передачу і озирнувся, всі були зайняті своїми справами. Майка сиділа за пультом огляду — на панорамному екрані вимальовувався Комов, крихітна постать біля самого берега. Над болотом ворушився туман, і більше ніякого руху на всіх трьохста шістдесяти градусах у радіусі семи кілометрів від корабля не спостерігалося. Комов сидів до нас спиною: очевидно, він вичікував, що наш мауглі з’явиться з болота. Майка повільно повертала голову з боку в бік, озираючи околиці, і час від часу давала на яку-небудь підозрілу дільницю максимальне збільшення — тоді на екранах малих моніторів з’являвся або пониклий кущ, або бузкова тінь дюни на іскристому піску, або невизначена пляма в рідкій щетині карликових дерев.
Вандерхузе монотонно бубонів у мікрофон: «… варіанти психотипу двокрапка шістнадцять ен дріб тридцять два дзета або шістнадцять ем …мамо… дріб тридцять один епсилон…» — «Досить, — казав Комов. — Наступну». — Земля Лондон Картрайт, шановний Геннадію, ще раз нагадую про вашу обіцянку відгук…» — «Досить. Наступну». — «Прес-центр…» — «Досить. Далі. Якове, читайте лише ті, що з Центру або з бази». Пауза. Вандерхузе перебирає картки. «Центр Бадер замовлена вами апаратура нуль-транспортується на базу надішліть нам попередні міркування за наступними пунктами перше інші ймовірні зони проживання аборигенів…» — «Досить. Далі…»
Тут мене викликала база. Сидоров питав Комова.
— Комов на контакті, Михайле Альбертовичу, — сказав я винувато.
— Контакт розпочався?
— Ще ні. Чекаємо.
Сидоров кашлянув.
— Ну гаразд, я з’єднаюся з ним трохи пізніше. Це не терміново. — Він помовчав. — Хвилюєтесь?
Я прислухався до своїх відчуттів.
— Не те що хвилюємось… Дивно якось. Як уві сні. Як у казці.
Сидоров зітхнув.
— Не буду заважати, — сказав він. — Бажаю удачі.
Я подякував. Потім я сперся ліктем на пульт, поклав підборіддя на долоню і знову прислухався до своїх відчуттів. Так, дивно якось.
Людина — нелюдина. Мабуть, насправді його не можна називати людиною. Людське дитя, виховане вовками, виросте вовком. Ведмедями — ведмедем. А якби до виховання людської дитини взявся спрут? Не з’їв би, а почав би виховувати… Річ навіть не в цьому. І вовк, і ведмідь, і спрут — усі вони позбавлені розуму. Принаймні того, ідо ксенологи називають розумом. А от якщо нашого мауглі виховали істоти розумні, але водночас у якомусь розумінні спрути?.. І навіть ще чужіші ніж спрути… Бо це ж вони навчили його викидати захисні фантоми, навчили мімікрії, — в людському організмі немає нічого для таких штучок, отже, це штучне пристосування… Стривай, а для чого йому мімікрія? Від кого це він навчений захищатися? Планета ж порожня! Значить, не порожня.
Я уявив собі величезні печери, залиті примарним бузковим світлом, похмурі завулки, в яких причаїлася смертельна небезпека, і маленького хлопчика, який скрадається попід липкою стіною, ладний щезнути будь-якої миті, розчинитися у непевному сяйві, залишивши ворогові свою невиразну, розпливчасту тінь. Бідний хлопчик. Його треба негайно ж вивезти звідси… Стоп-стоп-стоп! Це все дурниці. Цього всього не буває. Не буває так, щоб існувало складне, мудре, досвідчене життя і не кишіло б навколо нього життя простіше, дурніше. Скільки тут виявили видів живих істот? Чи то одинадцять, чи то дванадцять — і все це в діапазоні від вірусу до людської дитини. Ні, так не буває. Тут щось негаразд. Добре, незабаром дізнаємося. Хлопчик нам про все розповість. А якщо не розповість? Хіба багато людські вовченята розповіли людям про вовків? На що ж розраховує Комов? Мені закортіло негайно ж запитати в Комова, на що той розраховує.
Вандерхузе дочитав останню радіограму, випростався у кріслі, заклав руки за голову й промовив задумливо:
— А я ж знав Семенових. Мушу вам сказати, дуже були славні і водночас дуже дивакуваті люди. Романтики старовини. Звісно, Шура знав усі старовинні закони, він їх постійно цитував. Нам вони видавалися смішними та недолугими, а він знаходив у них якусь принадність… Катастрофа, агонія, жахливі страховиська лізуть у корабель. Знищити бортжурнал, стерти свій слід у просторі — адже на тому кінці сліду Земля! Так, це дуже на нього схоже. — Вандерхузе помовчав. — Між іншим, таких, хто шукає усамітнення, набагато більше, ніж ми з вами думаємо. Бо ж усамітнення — не така вже й погана штука, як ви гадаєте?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Малюк» автора Стругацький А.Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ V Люди і нелюди“ на сторінці 4. Приємного читання.