Розділ V Люди і нелюди

Я невизначено гмикнув, і він замовк.

У рубці було тихо. База нас не турбувала, Комов теж не виходив на зв’язок; на темному екрані спалахували, переливаючись, райдужні полотнища сяйва, і в їхньому примарному світлі був ледве помітний Комов, що сидів зовсім нерухомо, а хлопчика мені так і не пощастило роздивитися жодного разу. Та справа в них явно йшла на лад, бо великий бортовий обчислювач час від часу починав тихенько чавкати і бурчати, перетравлюючи й організовуючи інформацію, яку отримував із транслятора. Потім я задрімав, і наснилися мені, пам’ятається, якісь похмурі неголені восьминоги в синіх спортивних костюмах і з парасолями. Вони вчили мене ходити, а мені було так смішно, що я постійно падав, викликаючи в них неабияке невдоволення. Прокинувся я від м’якого і неприємного штурхана в серце. Щось сталося. Щось тривожне. Вандерхузе сидів, напружено нахилившись до екрана, вчепившись руками за поруччя.

— Стасю! — гукнув він неголосно.

— Так?

— Поглянь на екран.

Я вже й без того дивився на екран, але не бачив поки що нічого особливого. Як і раніше, палахкотіли і переливалися небесні вогні, Комов сидів у колишній позі, далекий айсберг відсвічував рожевим і зеленим. Потім я побачив.

— Над горами? — пошепки запитав я.

— Так. Саме над горами.

— Що це таке?

— Не знаю.

— Давно?

— Не знаю. Я помітив цю штуку хвилини дві тому. Думав — смерч…

Я спочатку теж подумав, що це смерч. Над блідою вищербленою лінією хребта, на тлі райдужних полотнищ підіймалося щось схоже на тонку різку — чорна крива, ніби подряпина на екрані. Ця різка ледь помітно вібрувала, гнулася, іноді ніби просідала і знову розправлялася, і було видно, що вона не гладка, а начебто суглобиста, схожа на бамбукову стеблину. Вона стирчала над хребтом, до якого було щонайменше кілометрів десять, неначе хтось вистромив із-за верхів’їв велетенське вудлище. Вона надавала знайомому пейзажеві на екрані нереального вигляду декорацій лялькового театру. Дивитись на це було якось протиприродно і моторошно-смішно, так ніби над верхів’ями з’явилася неправдоподібно величезна фізіономія. Коротше кажучи, це було шось поза всякими масштабами, щось неможливе, поза всякими уявленнями про пропорції.

— Вони? — запитав я пошепки.

— Неможливо, щоб це було природне… — промовив Вандерхузе. — І неможливо, щоб це було штучне.

Я й сам відчував те саме.

— Треба повідомити Комову, — сказав я.

— Комов відключився, — відповів Вандерхузе. Він наводив далекомір. — Відстань не змінюється. Чотирнадцять кілометрів. І ця штука страшенно вібрує, вся труситься. Амплітуда не менш як сто метрів… Зовсім неможлива річ.

— Яка ж у неї висота? — пробурмотів я.

— Близько шестисот метрів.