Розділ V Люди і нелюди

— Це я зрозумів, — сказав Вандерхузе. — Де ви нас чекаєте через годину?

Настало мовчання.

— Чекаю вас через годину, — знов відвернувшись від мікрофона, діловито повторив Комов. — За годину ви впораєтесь?

— Де? — сказав Вандерхузе. — Де чекаєте?

— Якове, ви мене чуєте? — голосно запитав Комов з тривогою.

— Чую вас чудово, — промовив Вандерхузе і розгублено озирнувся на нас. — Ви сказали, що чекаєте нас через годину. Де?

— Я не казав… — почав Комов, але його відразу ж перервав голос Вандерхузе, такий самий глухуватий, ніби на віддалі від мікрофону:

— А чи не час нам обідати? Стась там, напевне, засумував, ти як гадаєш, Майко?

Майка знервовано захихотіла.

— Це ж він… — промовила вона, тикаючи пальцем у екран. — Це ж він… там…

— Що відбувається, Якове? — гаркнув Комов.

Дивний голос — я навіть не зрозумів чий — промовив:

— Я тебе, стариганя мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу…

Майка, сховавши обличчя у долоні, гикала від нервового реготу, притискаючи коліна до підборіддя.

— Нічого особливого, Геннадію, — промовив Вандерхузе, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Непорозуміння. Клієнт розмовляє нашими голосами. Ми його чуємо через зовнішню акустику. Маленьке непорозуміння, Геннадію.

— Ви його бачите?

— Ні… Втім, ось він з’явився.

Хлопчик знову стояв біля своїх прутів, уже в іншій, але в такій самій незручній позі. Він знову дивився нам просто у вічі. Потім його рот трішки відкрився, губи дивно скривились, оголивши ясна і зуби в лівому куті рота, і ми почули Майчин голос:

— У кінці кінців, якби в мене були ваші бакенбарди, я б, може, ставилася до життя зовсім по-іншому…

— Зараз він розмовляє голосом Майки, — незворушно повідомив Вандерхузе. — А зараз подивився у ваш бік. Ви його все ще не бачите?