Розділ IV Примари та люди

— Ну… Мало там звідки… Ми ж не знаємо всіх деталей проекту. Може, перекидання вже почалось.

— Та ні, — сказав я. — Не схожий він на пантіанця. Пантіанці високі на зріст, червоношкірі… Окрім того, вони одягнені, чорт забирай, а цей зовсім голий!

Ми зупинилися перед люком, і я пропустив Майку вперед.

— Бр-р-р! — вимовила вона, розтираючи плечі. — Ну що, ходімо діставати прочухана.

— Півметрового, — сказав я.

— Добре змащеного, — сказала Майка.

— Сімдесят п’ять міліметрів у діаметрі, — сказав я.

Ми крадькома опинилися в рубці, та залишитись непоміченими нам не вдалося. Нас чекали. Комов ходив по рубці, заклавши руки за спину, а Вандерхузе, дивлячись у простір і випнувши щелепу, намотував свої бакенбарди: правий на палець правої руки, а лівий — на палець лівої. Побачивши нас, Комов зупинився, але Майка не дала йому заговорити.

— Втік, — діловито доповіла вона. — Втік простісінько через трясовину, причому в досить незвичний спосіб…

— Помовчіть, — перервав її Комов.

«Зараз почнеться», — подумав я, заздалегідь налаштовуючись на відбрикування та відлаювання. Але не вгадав. Комов наказав нам сісти, всівся сам і звернувся прямо до мене:

— Я вас слухаю, Попов. Розповідайте все. До найменших подробиць.

Цікаво, що я навіть не здивувався. Така постановка питання здалася мені цілком природною. І я розповів усе — про шурхіт, про запах, про дитячий плач, про крики жінки, про дивний діалог учора ввечері і про чорну мару сьогодні вночі. Майка слухала мене, роззявивши рота, Вандерхузе хмурнішав і докірливо хитав головою, а Комов не відриваючись дивився мені в лице — примружені очі його знову були пильні та холодні, обличчя потвердішало, він покусував нижню губу і час від часу напружено сплітав пальці, хрустячи суглобами. Коли я закінчив, запала тиша. Потім Комов запитав:

— Ви впевнені, що це плакала дитина?

— Т-так… Принаймні, дуже схоже…

Вандерхузе шумно перевів дух і поплескав долонею по підлокітнику крісла.

— І ти все це витримав! — промовила перелякано Майка. — Бідний Стасик!

— Мушу тобі сказати, Стасю… — переконливо почав Вандерхузе, але Комов перебив його.

— А каміння? — запитав він.

— Що — каміння? — не зрозумів я.