Розділ IV Примари та люди

Було чути, як Сидоров зітхнув.

— Ну що ж, — промовив він. — Нічого не вдієш. Почнемо все спочатку.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — пожалкував Комов. — Слово честі, шкода.

— Нічого, — сказав Сидоров. — Переживемо й це. — Він помовчав. — Як ти збираєшся діяти далі? Чекатимеш комісії?

— Ні. Я почну сьогодні ж. І я дуже тебе прошу: залиши ЕР-два з екіпажем у моєму розпорядженні.

— Само собою, — не заперечував Сидоров. — Ну, не буду тобі заважати. Коли що-небудь знадобиться…

— Дякую, Атосе. І не засмучуйся, все ще налагодиться.

— Будемо сподіватись.

Вони розпрощались. Комов покусав ніготь великого пальця, з якимось незрозумілим роздратуванням поглянув на мене і знову почав ходити по рубці. Я здогадувався, в чому тут річ. Комов і Сидоров були старими друзями, разом навчалися, разом десь працювали, але Комову всюди і в усьому щастило, а Сидорова поза очі прозивали Атосом-невдахою. Не знаю, чому все так склалося. В будь-якому разі Комов мав би зараз відчувати більшу незручність. А тут ще й радіограма Горбовського. Виходило так, ніби Комов інформував Центр, минаючи Сидорова…

Я тихенько перебрався до свого пульта і зупинив кіберів. Комов уже сидів за столом, гриз ніготь і витріщався на розкидані аркуші. Я попросив дозволу вийти назовні.

— Навіщо? — скинувся було він, але відразу ж схаменувся. — А, кіберсистема… Будь ласка, будь ласка. Але щойно закінчите, негайно повертайтеся.

Я загнав хлоп’ят до трюму, демобілізував їх, закріпив на випадок раптового старту і постояв трохи біля люка, дивлячись на спорожнілий будмайданчик, на білі стіни недобудованої метеостанції, на айсберг, усе такий самий ідеальний та байдужий… Планета здавалася мені зараз якоюсь іншою. Щось у ній змінилося. З’явився якийсь сенс у цьому тумані, в карликових хащах, у скелястих відрогах, укритих бузкуватими плямами снігу. Тиша залишалася, звісно, та порожнечі вже не було, і це було добре.

Я повернувся в корабель, зазирнув у кают-компанію, де сердитий Вандерхузе копався у фільмотеці, почуття мене розпирали, і я пішов утішатися до Майки. Майка розстелила по всій каюті величезну склейку і лежала на ній з лупою в оці. Вона навіть не обернулась.

— Нічого не розумію, — промовила вона сердито. — Нема їм де тут жити. Всі більш-менш придатні для помешкання точки ми обстежили. Не в болоті ж вони борсаються, кінець кінцем!..

— А чому б не в болоті? — запитав я, всідаючись.

Майка сіла по-турецькому і втупилась у мене через лупу.

— Гуманоїд не може жити в болоті, — оголосила вона переконливо.

— Чого ж це, — заперечив я. — У нас на Землі були племена, які жили навіть на озерах, у пальових будівлях…

— Якби на цих болотах була хоч одна будівля… — почала Майка.

— А може, вони мешкають саме під водою, щось на зразок водяних павуків, у таких повітряних дзвонах?