Розділ III. Боротьба з Робесп’єром

Робесп’єр учепився в цей лист, мов хижак у жерт­ву. Тепер уже є за що вхопитись, тепер він остаточно розіб’є Жозефа Фуше. І промова, виголошена 23 месідора (11 черв­ня) проти Фуше, була найдошкульнішим і найгрізнішим жовчним нападом, якого коли-небудь зазнавали його вороги.

Чути вже з перших слів, що Робесп’єр прагне не тільки поцілити, а й уразити на смерть, не тільки розбити, а й добити Фуше. Початок був удавано спокійним. А перша зачіпка — зовсім млявою, мовляв, «особа» Фуше йому й нецікава: «Я, може, й справді давніше мав з ним певні зв’язки, гадаючи, ніби це патріот, тож і звинувачую його тут не так у скоєних злочинах, як у тому, що він чаїться, аби накоїти інших, і я вважаю його за проводиря змовників, нам його треба знищити. Я переглянув уже зачитаного тут листа і скажу, що той, хто писав його, відмовляється спростувати звинувачення перед своїми співгромадянами. Така відмова — це вже зародок тиранічної системи, бо хто тікає від виправдань перед своєю громадою, той заміряється на її авторитет. Дивно, той самий чоловік, що перше прагнув мати схвалення товариства, тепер його нехтує, тільки-но його самого звинувачено, а ще, здається, шукає підтримки Конвенту супроти якобінців». І тут особиста Робесп’єрова зненависть раптом виривається назовні, навіть фізична непривабність Фуше видається напасникові годящим приводом для принижень. «Мабуть, він злякався, — глузує Робесп’єр, — вух і очей народу, злякався, що вже сам його бридкий вид надто ясно вкаже на злочини! Що шість тисяч звернених до нього очей розкриють усю його душу, хоч і сховану так підступно природою! Злякався, що плутана й суперечлива мова викаже його провину? Кожна розумна людина визнає, що його поведінкою керував лише страх, а хто боїться очей співгромадян — уже злочинець. Я кличу сюди Фуше на суд. Нехай відповість і скаже, хто — він чи ми — з більшою гідністю користалися правом репрезентувати народ, хто з нас відважніше розбивав різні ухили». Потім Робесп’єр ще назвав його «огидним і ницим ошуканцем», сама поведінка якого свідчить про злочини; з ядучими натяками говорив про «людей, чиї руки за­плямовані кров’ю і злочинами», і закінчив погрозливими словами: «Сам Фуше задосить себе виявив, і я зробив ці зауваження тільки на те, щоб змовник дізнався раз і назавжди: від народної пильності не втекти».

Хоча такі слова виразно означали смертний вирок, Збори послухались Робесп’єра. Не зволікаючи, вигнали свого колишнього голову, як негідного, з якобінського клубу.

Тепер Жозеф Фуше уже позначений для ґільйотини, мов дерево для сокири. Вигнання з якобінського клубу — це тавро, а Робесп’єрове звинувачення не менш невблаганне, ніж певна смерть. Серед білого дня Фуше перебрали в саван. Віднині кожен з годину на годину чекає його арешту, а найбільше він сам. Уже давно не спить він удома в своєму ліжку, боячись, що його, як Дантона чи Демулена, вночі жандарми витягнуть із хати. Він переховується в друзів, відважних друзів: адже щоб дати притулок переслідуваному, треба мати мужність — навіть для того, щоб на людях розмовляти з ним. За кожним кроком Фуше стежить поліція Комітету безпеки, яку нацькував Робесп’єр, і повідомляє про його переходи й відвідини, непомітно Фуше оточений зусібіч, не вільний у кожному русі, вже призначений для ножа.

Справді, з усіх семиста депутатів у найбільшій небезпеці тоді опинився Фуше, і не видно було для нього ніякого рятунку. В якобінців він ще раз судомно спробував бодай за щось учепитись, та лютий Робесп’єрів кулак відірвав його, тепер у Фуше на плечах ніби й не своя, а позичена голова. Бо чого можна сподіватися від Конвенту, від цієї боязкої, заляканої отари валахів, що слухняно мекають своє «так», ледь зачувши, що котрогось із них Комітет тягне на ґільйотину? Всі вони без жодного опору віддали революційному трибуналові своїх колишніх вождів — Дантона, Демулена, Верньйо, — аби тільки протестом не привернути до себе уваги, — то чим кращий Фуше? Колись полум’яні й мужні, а тепер налякані і прибиті, мовчки сидять вони на лавах. Жаска трутизна страху, що розхитує нерви й нівечить душу, спаралізувала їхню волю.

Але таємницею отрути повсякчас було те, що вона має й цілющу силу, коли вміло ту отруту перегнати, з’єднавши водно всі її потайні властивості. Так, може, й тут — парадокс! — страх перед Робесп’єром стане рятунком від Робесп’єра. Бо ж не дарують нікому, хто тижнями й місяцями невпинно насаджує страх, хто непевністю ламле душі й паралізує волю. Людство або якась його частка, певна громада не може довго терпіти диктатуру однієї людини, не зненавидівши її. І ця ненависть приневолених шумує вже потай в усіх осередках. П’ятдесят, шістдесят депутатів, як і Фуше, не зважуються ночувати вдома, зціплюють зуби, коли повз них проходить Робесп’єр; чимало, вітаючи його промови, стискають поза спиною кулаки. Що суворіше й довше володарює Непідкупний, то дужчий спротив його деспотичній волі. Мало-помалу він зачепив і уразив кожного: праве крило, бо спровадив жирондистів на ешафот; ліве крило, бо зібрав у мішок голови екстремістів; Комітет громадського порятунку, бо підкорив його власній волі; грошоробів, бо зазіхнув на їхні гешефти; честолюбців, бо перекрив їм дорогу; заздрісників, бо ж панує він; тих, хто прагнув порозуміння, бо він знехтував їх. Якщо поща­стить згуртувати єдиною волею цю стоголову ненависть, цю розпорошену полохливість, зробити її вістрям, яке проб’є Робесп’єрові серце, то вони всі врятовані — Фуше, Баррас, Тальєн, Карно, всі його таємні вороги. Але, щоб уможливити таке, спершу чимало цих млявих характерів треба переконати в тому, що їм загрожує Робесп’єр, треба далі розширити сферу страху й недовіри, вміло посилити напругу, яку створює Непідкупний. Нехай пекучий свинець, той тягар непевності неясних промов Робесп’єра, налягає дедалі дужче й на нього; нехай страх стає ще страшнішим, а жах — ще жахливішим, і тоді, мабуть, гуртові вистачить мужності повалити диктатора.

У цьому, власне, й полягала діяльність Фуше. З раннього ранку до пізнього вечора скрадається він від одного депутата до іншого, розносить чутки про нові таємничі проскрипційні списки, що їх склав Робесп’єр. Кожному наодинці нашіптує: «Ти в спискові», або: «Наступний удар по тобі». І справді, потрохи й непомітно панічний страх заполонив усе, бо тому Катонові, тій абсолютній непідкупності мало хто з депутатів міг протиставити цілком чисте сумління. Один, можливо, був надто безтурботний з грошима, другий колись суперечив Робесп’єрові, третій забагато знався з жінками (все — злочин в очах республіканського пуританина), четвертий, може, колись приятелював із Дантоном або ще з ким-небудь із півтори сотні страчених, п’ятий прихистив колись засудженого, шостий отримав листа з еміґрації. Одне слово, кожен тремтів, кожен гадав, що можуть напасти й на нього, жоден не почувався досить чистим, щоб після суворого Робесп’єрового іспиту з громадянських чеснот залишитися праведником. І Фуше знову, ніби човник у ткацькому верстаті, сновигає від одного депутата до іншого, щоразу натягаючи нову нитку, зав’язує нові петлі, знову ще чіпкішою робить павутину недовіри й підозри. Але ця гра небезпечна, плететься лише павутиння; один швидкий Робесп’єрів порух, одне слово про зраду — і все ткання Фуше розірветься.

На цій потайній, відчайдушній, небезпечній закулісній ролі Фуше в змові проти Робесп’єра в більшості описів наголошено невиразно, а в неглибоких про неї часто навіть не згадують. Історія майже завжди відображує тільки те, що впадає у вічі, і тому, відтворюючи той останній бурхливий день, автори здебільшого подавали драматизм патетичного вчинку Тальєна, що вимахував на трибуні кинджалом, наміряючись заколоти себе; блискавичну енергію Барраса, що стягнув війська; обвинувальну промову Бурдона; одне слово, зображували виконавців, акторів величної драми, що розгорнулася 9 термідора, й недобачали Фуше. Справді, того дня на сцені Конвенту він не грав разом з усіма. Його робота була за лаштунками, найважчою — режисура й порядкування в сміливій і небезпечній грі. Він визначив сцени, повводив акторів у гру, в пітьмі непомітно провів репетиції і сказав кожному, коли його вихід, — у пітьмі, бо це завжди властива стихія Фуше. Та хоч пізніші історики недобачили його роль, один чоловік уже тоді збагнув діяльність свого сучасника — Робесп’єр, що серед білого дня назвав Фуше справжнім ім’ям: «Chef de la conspiration», проводирем змовників.

Цей сторожкий і недовірливий дух відчував, як потай щось готується проти нього. Він бачив, що раптом виник опір у комітетах, і, може, зачув щось недобре в надмірній люб’язності й запобігливості багатьох депутатів, що були його ворогами. Робесп’єр відчуває, що готують удар із пітьми, знає також і руку, що вдарить, — руку «chef de la conspiration», і вже пильно стежить за ним. Нечутно ворушаться Робесп’єрові вусики: власна поліція й таємні аґенти розповідають Непідкупному про кожен крок, кожен рух, кожне слово Тальєна, Фуше та решти змовників; анонімні листи застерігають його або ж намовляють негайно встановити диктатуру й розбити ворогів, перше ніж ті згуртуються. Щоб і собі заплутати їх і приспати, Робесп’єр раптом одягає маску байдужості до політичної влади. Не показується ні в Конвенті, ні в Комітеті. Бачать, як він одинцем, зі своїм велетенським ньюфаундлендом, з книжкою в руці, заціпивши вуста, бродить вулицями або навколишніми лісами, переймаючись, очевидячки, тільки своїми укоханими філософами і збайдужівши до влади. Та, повертаючись увечері додому, він цілі години гарує над великою промовою. Без упину доробляє її, в рукописі помітні численні зміни й доповнення, бо це велика, вирішальна промова, якою він воднораз розіб’є всіх своїх ворогів, — і за цією нескінченною роботою минають довгі, неоціненні дні.

Але вже не можна втрачати часу, шпигуни дедалі наполегливіше доповідають про таємні збориська. 5 термідора в Робесп’єрові руки потрапляє лист Фуше до сестри, де той пише такі загадкові слова: «Я нітрохи не злякався обмов Максиміліана Робесп’єра... незабаром ти почуєш, чим скінчиться це діло, що, сподіваюсь, стане добром для Республіки». Отже, незабаром: Робесп’єра попереджено. Він закликає до себе друга Сен-Жірста й замикається з ним у тісній мансарді на вулиці Сент-Оноре. Там буде визначений день і спосіб нападу. 8 термідора промовою в Конвенті Робесп’єр має приголомшити й спаралізувати, а 9-го Сен-Жюст вимагатиме голови його ворогів, голови тих затятих у Комітеті, передусім Жозефа Фуше.

Напруга вже така, що й витримати годі, змовники теж відчувають громовиці в хмарах. Але ніяк не зважаться напасти на наймогутнішого у Франції, на самодержця, що має славу і вплив несплямованого імені, прибрав до рук провід у місті та в армії, якобінців і народ. Їм усе здається, що немає повної безпеки, що вони не досить численні, не досить рішучі, не такі вже сміливі, щоб у відкритій боротьбі подолати цього велетня революції, і вже чимало завбачливо завагалося, почалися розмови про відступ і замирення. Важкою працею зліплена докупи, змова от-от розвалиться.

І цієї миті доля, вигадливіша за будь-якого письменника, кидає вирішальну гирю на розгойдані шальки. Фуше був неначе обраний, щоб піднести вогонь до пороху. Адже він, до відчаю зацькований усіма хортами, що­хвилини лякаючись блискучого леза сокири, на додачу до своїх політичних невдач зазнав у ці дні ще й найтяжчого і невтішного родинного горя. Сухий і холодний інтриґан та відлюдник у громадському й політичному житті, цей незвичайний чоловік удома найніжніше кохає дружину і зворушливо дбає про дітей. Він до нестями любить свою вкрай бридку подругу, а передусім те мале дівча, що народилося за часів проконсульства й на ринковому майдані в Невері було охрещене його власною рукою й назване Ньєвр. Це дрібне, лагідне й блідаве дитинча, його пестунка, в ті термідоріанські дні раптом тяжко захворіло, і до тривоги за власне життя додалася нова й страшна за дочку. Найпекельніші муки: знати, що квола, хвора на груди укохала істота помирає біля дружини, — й через Робесп’єрові цькування не мати змоги посидіти коло ліжка вмирущої дитини, а ховатися по чужих кутках і горищах. Замість її доглядати й пильнувати вже нечутний віддих, він, мов на розпечених підошвах, змушений бігати від одного депутата до іншого, брехати, благати й присягати, боронячи власне життя. У спекотні липневі дні (найжаркіші за бозна-скільки років) горопашний із розбитим серцем і збуреним розумом метається навсібіч, невтомно блукаючи за політичними лаштунками, не можучи бути там, де його кохане дитя страждає й помирає.

5 чи 6 термідора ці муки скінчилися. Фуше провів до церкви невеличку домовину: дитина померла. Таке лихо робить людей незламними. Мавши перед очима смерть дочки, він уже не боїться власної. Нова сміливість — одвага відчаю — насталила йому волю. А змовники й досі вагаються, все відсувають боротьбу, і тоді нарешті Фуше, що на землі, крім власного життя, не мав чого втрачати, мовив вирішальне слово: «Вдаримо завтра». Це було сказане 7 термідора.

Настало 8 термідора — всесвітньо-історичний день. Рано-вранці над бездогадним містом зависає безхмарне липневе сяєво. Тільки в Конвенті ще вдосвіта панує не­звичне збудження: по кутках стоять і шепочуться депутати, ще ніколи не було так багато чужих і цікавих у коридорах і на трибунах. У повітрі безтілесним духом ширяє таємниця й неспокій, бо якимсь незбагненним чином поширилася чутка, ніби сьогодні Робесп’єр поквитається зі своїми ворогами. Може, хто стежив за Сен-Жюстом і побачив, як увечері він виходив із замкненої кімнати, а в Конвенті вже добре знають, що буває після таких потаємних нарад. А може, Робесп’єр дізнався про воєнні плани своїх су­противників?

Усі змовники, всі, хто почувався під загрозою, стурбовано вдивлялися в обличчя колеґ: чи хтось із них розплескав небезпечну таємницю, і хто саме? Чи Робесп’єр першим піде на них, чи вони задушать його, перше ніж він рота розтулить? Чи непевна, боягузлива більшість — «le marais» — віддасть себе на пожертву, чи боронитиметься? Кожен тремтить і вагається. Над Зборами, немов душне свинцево-сіре небо над містом, загрозливо нависла тривога.

І справді, тільки-но почалося засідання, Робесп’єр узяв слово. Врочисто, як і на святі на честь Верховної Істоти, зодягнений у небесно-блакитне вбрання, що вже стало істо­ричним, у білі шовкові панчохи, він повільно, зумисне поважно сходить на трибуну. Тільки в руках цього разу не смолоскип, як тоді, а круглий, мов держак лікторської сокири, сувій паперу — його промова. Знати, що твоє ім’я там, у згорнених аркушах, — це вже певна смерть, і тому на лавах, мов раптом урвані, стихли розмови й гамір. Із садка, з трибуни заквапились депутати й посідали на свої місця. Кожен з тривогою стежив за виразом усім знаного дрібного обличчя. Але, мов кригою скутий і непроникний для жодної цікавості, Робесп’єр на трибуні вже поволі розгортає сувій. Перше ніж братися читати, він, аби підняти напругу, підводить сліпуваті очі, довго — справа наліво, зліва направо, знизу вгору, згори наниз — грізно й холодно обводить поглядом уже немов очманілі збори. Ось вони всі сидять — нечисленні друзі, багато невідомих і полохливий гурт змовників, що чатують на його смерть. Кожному подивився у вічі. Тільки одного не видно. Єдиного ворога нема цієї вирішальної миті — Жозефа Фуше.

Але дивно: в дебатах названо лиш ім’я відсутнього, тільки ім’я Жозефа Фуше, і саме навколо його імені розгорілася остання й вирішальна боротьба.

Робесп’єр говорив довго, багатослівно й утомливо; за давньою звичкою, він усе заміряється сокирою не знати й на кого, розводиться про змови та конспірації, про негідників і злочинців, не назвавши жодного імені. Йому досить навіяти Зборам гіпнотичну млість, спаралізовані жертви завтра вранці доб’є Сен-Жюст. Три години по­спіль він виточує в порожнечу незрозумілу, всуціль забиту фразами промову і, коли нарешті скінчив, Збори не так налякані, як вимучені.

Одразу після промови не знялася жодна рука. На всіх налягла непевність. І ніхто не знає, перемогу чи поразку звістує мовчання: все вирішать дебати.

Нарешті хтось із Робесп’єрових поплічників запитує, чи Конвент опублікує промову, отже, чи схвалює її. Ніхто не заперечив. Більшість, боязлива, рабська, а водночас утішена, що сьогодні вже не вимагатимуть від неї нових голів, арештів і самообмежень, голосує «за». Аж тут, останньої миті, виходить один змовник — ім’я його належить історії: Бурдон де ль’Уаз — і виступає проти публікації. І цей один голос розкував решту. Боягузливість помалу згромадилась і згуртувалась у відчайдушну сміливість: депутати один по одному винуватять Робесп’єра, що він туманно формулює свої пояснення та погрози, нехай, урешті, зрозуміло скаже, кого саме він звинувачує. За чверть години сцена відмінилася: Робесп’єр, напасник, уже змушений боронитися, замість посилити, він ослабив свою промову, кажучи, що нікому не дорікає й нікого не винуватить.