Розділ III. Боротьба з Робесп’єром

Раптом цієї ж миті якийсь незначний і непомітний депутат гукнув йому: «Et Fouché?» — «І Фуше?» Ім’я названо, ім’я того, хто вже мав на собі тавро ватажка змовників і зрадника революції. Робесп’єр тепер може й повинен ударити. Але дивно, незбагненно дивно, Робесп’єр ухиляється: «Я тепер не хочу його чіпати, я слухаю тільки голос свого обов’язку».

Ця ухильна відповідь Робесп’єра належить до таємниць, які він забрав у могилу. Чому пощадив, уже відчуваючи, що йдеться про смерть і життя свого найлютішого ворога? Чому не розбив його, чому не кинувся на відсутнього, на єдиного відсутнього з усіх? Чому він не скинув цим тягар із решти, що теж відчули переляк і, безперечно, відкупилися б Фуше, аби самим урятуватись. Того самого вечора — це стверджував Сен-Жюст — Фуше ще раз спробував порозумітися з Робесп’єром. Були це хитрощі чи щирість? Чимало очевидців бачили, як він того дня сидів на лаві з Шарлоттою Робесп’єр, своєю колишньою нареченою: чи справді він знову спробував намовити пристаркувату панну бути йому заступницею перед братом? Чи справді у відчаї, аби голову врятувати, Фуше хотів зрадити змовників? Чи, може, хотів приспати Робесп’єра й приховати змову, вдати перед ним каяття та відданість? Чи цей дворушник і тоді, як уже сотні разів, грав подвійними картами? А може, непідкупний, та водночас загрожений Робесп’єр прагнув полегшити свою долю, коли тієї миті був ладен пощадити найненависнішого ворога? Чи небажання звинуватити Фуше свідчило про таємну угоду, чи було просто відмовкою?

Цього ніхто не знає. І сьогодні, через стільки років, над постаттю Робесп’єра ще нависає морок таємниці, цього Непроникного до решти не розгадають ніколи. Не знатимуть його останніх думок: чи він справді прагнув диктатури для себе, чи республіки для всіх; хотів урятувати революцію чи успадкувати її, як Наполеон? Ніхто не знає Робесп’єрових найпотаємніших думок тієї останньої ночі з 8-го на 9 термідора.

Бо таки це остання ніч, уночі все й вирішилось. У місячному сяєві душної й гарячої липневої ночі примарно зблискує ґільйотина. Трійці Тальєн—Баррас—Фуше чи Робесп’єрові переб’є завтра карк її холодне лезо? Жоден із шестиста депутатів не пішов спати цієї ночі, обидві партії ладнаються до останньої боротьби.

Робесп’єр з Конвенту подався до якобінців; у миготінні свічок, тремтячи від збудження, читає він їм промову, яку відкинули депутати. Облудне схвалення ще раз, востаннє огортає його зусібіч, та вже його не одурить той тритисяч­ний галас, що тиснеться до нього, називаючи промову заповітом. Тим часом його охоронець печаті — Сен-Жюст, — аж поки засіріло надворі, відчайдушно борониться в комітеті проти Коло, Карно та решти змовників, а водночас у кулуарах Конвенту виплітається мережа, в якій завтра має заплутатись Робесп’єр. Двічі, тричі, мов за човником у ткаць­кому верстаті, оббігають нитки від правих до лівих, від партії «гори» до давніх реакціонерів, аж поки, зрештою, на світанні виткались у міцну й нерозривну угоду. Тут раптом знову виринає Фуше, бо ніч — його властива стихія, інтриґа — його справжня царина. Його свинцево-сіре, а від страху ще й ніби крейдою припорошене обличчя марою бродить у напівосвітлених покоях. Він нашіптує, лестить, обіцяє, застерігає, залякує й погрожує то одному, то другому і йде спочивати тільки тоді, як укладено спілку. Зрештою о другій годині ранку всі супротивники одностайні в тому, щоб знищити спільного ворога — Робесп’єра. Аж тепер нарешті Фуше може лягти й спочити.

На засіданні 9 термідора Жозефа Фуше теж немає. Але він може собі дозволити не прийти й спочивати, бо його робота зроблена, тенета виплетено, більшість, нарешті, ухва­лила вже не випускати живим наймогутнішого й найнебезпечнішого. Ледве почав Сен-Жюст, Робесп’єрів зброєносець, підготовану вбивчу промову проти змовників, як уже втрутився Тальєн, бо ж учора вони ухвалили не дати говорити жодному з тих, хто мав силу слова, — ні Сен-Жюстові, ні Робесп’єрові. Слід задушити обох, перше ніж вони заговорять, перше ніж когось звинуватять, — отож і метнулися тепер, спритно керовані прихильним головою, один за одним на трибуну промовці, а коли Робесп’єр хотів боронитися, то галас, рев і тупіт покривали його голос — зачаєне боягузтво шести сотень наляканих душ, ненависть і заздрість, сформовані за тижні й місяці, кинулись тепер на нього, хоч кожен і тремтів перед ним. О шостій вечора вже все вирішене, Робесп’єра схоплено й запроторено до в’язниці; марно його друзі, справжні революціонери, які шанували в ньому полум’яний і незламний дух республіки, звільнили й заховали його в муніципалітеті, — вночі війська Конвенту штурмом узяли цей бастіон революції, і о другій годині ночі, двадцять чотири години по тому, як Фуше зі спільниками затвердив угоду про його смерть, Максиміліан Робесп’єр, ворог Фуше і ще вчора наймогутніший у Франції, заюшений кров’ю, з розбитими щелепами лежав упоперек на двох стільцях у передпокої Конвенту. Велику дичину впольовано, Фуше врятований. Наступного дня пополудні протурчали вози до місця страти. Терор скінчився, але вигас і вогненний дух революції, героїчна доба минулася. Тепер настала доба спадкоємців, авантюрників і здирць, здобичників і дворушників, генералів і грошоробів — доба нової ґільдії. Тепер, звичайно, настала й доба Жозефа Фуше.

Вози з Максиміліаном Робесп’єром і його спільниками неквапно котилися вулицею Сент-Оноре — трагічним шляхом Людовіка XIV, Дантона, Демулена і шести тисяч інших жертв — до ґільйотини, а тим часом туди ж дотискалася зраділа й піднесена юрба цікавих. Страти знов обернулися на народне свято, над покрівлями майорять прапорці й корогви, з кожного вікна зринають радісні вигуки. Хвиля радощів затопила Париж. Коли впала до кошика Робесп’єрова голова, над величезним майданом загримів суцільний екста­тичний радісний гук. Змовники вразились: чому так несамовито вітає народ страту тієї людини, яку ще вчора Париж і Франція шанували, мов Бога? Ще дужче вразились, заходячи до Конвенту, Тальєн і Баррас, коли розхвильований натовп захопленими вигуками зустрів їх як тирано­вбивць, борців проти терору. Вони були приголомшені. Адже, вбиваючи цього незмірно вищого чоловіка, їм хотілося тільки позбутися того незручного чеснотливця, що їм усім на ногу наступив, але дати ґільйотині іржавіти, припинити терор — такого ніхто й у гадці не мав. Та, побачивши, якими нелюбими стали масові страти і якими любими можуть стати вони, коли, нехай навіть опісля, особисту помсту заступлять мотивами людяності, змовники мерщій вирішили скористатися непорозумінням. Віднині всі насильства революції вони перекладуть на одне Робесп’єрове сумління (адже з могили ніхто не відповість), а натомість про себе казатимуть, що завжди були апостолами милосердя, проти всілякого примусу й надуживань.

Не страта Робесп’єра, а лиш оцей боягузливий і брехливий задум його послідовників надав подіям 9 термідора всесвітньо-історичного значення. Бо до цього дня сама революція була найвищим, єдиним правом і, не замислюючись, брала на себе будь-яку відповідальність, а нині злякано зупинилася, почала й собі втрачати правість, а вожді революції стали зрікатися її. Будь-яка віра, будь-яка ідеологія, тільки-но відкинувши своє безумовне право, непомильність в усьому, відразу втрачають свою внутрішню силу. І коли нещасні переможці Тальєн і Баррас неславили трупи своїх великих попередників — Дантона і Робесп’єра — як трупи вбивць і боязко сідали на лави правих, до поміркованих, до потайних ворогій республіки, то зрадили не тільки історію й дух революції, а й самих себе.

Кожен сподівався побачити серед них Фуше — ватажка змовників, найзапеклішого Робесп’єрового ворога. Він, що зазнав найбільшої небезпеки, «chef de la conspiration», мав цілковитий привілей потягти найласіший шматок здобичі. Але знаменно — Фуше сідає не на лави правих разом з рештою, а на своє давнє місце, на «горі», з радикалами, й поринає в мовчанку. Вперше (ми вражені) не йде він до більшості.

Чому Фуше повівся так незвичайно? І тоді, і згодом багато хто запитував про це. Відповідь проста: бо міркував розумніше й далекоглядніше за решту, його тверезий політичний розум глибше прозирав ситуацію, ніж оті солом’яні голови Тальєн і Баррас, яким лише небезпека надала нетривкого завзяття. Він, колишній учитель фізики, знає закон рушійних сил, за яким хвиля не може непорушно застигнути в повітрі. Знає, що вона має бігти вперед або ж відкочуватись. Тому нині хвиля заверне назад, почнеться реакція; як перед тим революція, так і реакція буде неспинною в русі, бігтиме точнісінько, як та, аж до краю, до найдальших меж, до насильства. Тоді ця, на живу нитку зшита спілка безперечно розлізеться, і, коли переможе реакція, загинуть усі провідні борці революції. Адже з появою нових ідей зазнають небезпечних змін і критерії оцінки вчорашніх подій. Те, що вчора вважали за республіканський обов’язок і чесноту, наприклад розстріл картеччю тисячі шестиста чоловік або плюндрування церков, згодом неодмінно розцінюватимуть як злочин, учорашній обвинувач завтра стане обвинуваченим. Фуше, що мав на сумлінні всяке, не хоче поділити жахливої помилки термідоріанців (так тепер звали тих, хто повалив Робесп’єра), які боязко чіпляються за колісницю реакції; він знає: це не зарадить, реакція, тільки-но покотившись, усіх загребе. Тільки розум і завбачливість спонукали Фуше зостатися лівим, зберегти вірність радикалам, він відчуває, що незабаром саме найвідважнішим ітиметься про смерть і життя.

Фуше вчинив слушно. Щоб стати популярними, зміцнити гуманізм, якого перед тим не було й заводу, термідоріанці офірували найзавзятіших проконсулів, дали стратити Кар’єра, що втопив у Луарі шість тисяч люду, араського трибуна Жозефа Лебона та Фуке-Тенвіля. Щоб стати милішими для правих, знову закликали 73 вигнаних жирондистів і запізно збагнули, що, зміцнивши отак реакцію, потрапили в залежність від неї. Тепер вони слухняно мусили звинувачувати спільників своєї боротьби з Робесп’єром — Біло-Варена та Коло д’Ербуа, ліонського колеґу Фуше. Все ближче добирається реакція до карка Фуше. Цього разу він ще врятувався, боягузливо заперечивши будь-яку свою провину в Ліоні (хоч усі папери підписував удвох із Коло) і не менш брехливо заявивши, що тиран Робесп’єр переслідував його тільки за надмірне милосердя. Цим проноза справді одурив на якийсь час Конвент, невидний, він і далі сидів на своєму місці, а Коло пішов на «суху ґільйотину» — його заслано на малярійні острови Вест-Індії, де за кілька місяців він ліг у могилу. Та Фуше надто розумний, аби, відборонившись, одразу почуватися в безпеці, він знає нещадність політичних пристрастей, знає, що реакція, як і революція, людей жертиме й жертиме, аж поки їй виб’ють зуби; в нестримній жадобі помсти вона зупиниться не раніше, ніж спровадять до суду останнього якобінця, впаде Республіка. Отже, для революції, з якою Фуше нерозривно пов’язаний своїми кривавими злочинами, він бачить один рятунок: хтось має повести її далі. А для нього самого, гадає він, теж є тільки один рятунок — падіння уряду. Знову, як і півроку тому, шонайбільше загрожений, сам-один супроти величезної потуги, Фуше починає відчайдушну боротьбу за своє життя.

Завжди, коли йшлося про владу і його життя, Фуше здобувавсь на неймовірну силу. Він побачив, що Конвент уже не зупиниться на переслідуванні колишніх терористів законним шляхом і буде змушений удатись до засобу, не раз уже випробуваного під час революції, — терору. Вже не раз — страчуючи жирондистів, страчуючи короля — щастило залякати боязливих і обережних депутатів (а серед них і Жозефа Фуше; тоді ще консерватора), мобілізувавши проти парламенту вулицю, виводячи в нестримному пориві з передмість наснажені пролетарською силою робітничі батальйони, піднімаючи червоний прапор повстання над муніципалітетом. Чом іще раз не кинути на боязливий Конвент цю стару ґвардію революції, тих, що брали Басті­лію й боролися 10 серпня, та не розбити їхніми кулаками уряд? Тільки панічний страх перед повстанням, перед пролетарським гнівом може залякати термідоріанців — отже, Фуше вирішує підбурити паризький люд, кинути незліченні тлуми на своїх ворогів, на тих, хто його звинувачує.

Правда, Фуше надто обережний, щоб іти в передмістя й виголошувати полум’яні революційні промови або, як Марат, ризикуючи життям, жбурляти в народ бунтівничі брошури. Він не любить виставляти себе, радо уникає відповідальності: його ремесло — не в палких і гучних промовах, а в нашептах, у тому, щоб стояти за чиєюсь спиною. Цього разу Фуше теж знаходить придатного чоловіка, що, виступивши сміливо й рішуче, затулить його власною тінню.

Тієї доби, переслідуваний та утискуваний, у Парижі вештався один з найпалкіших і найчесніших республіканців — Франсуа Бабеф, що назвав себе Ґракхом Бабефом. Серце в нього було полум’яне, розум — непересічний. Справжній пролетар, колишній землемір і друкар, він мав небагато, та й то примітивних ідей, зате плекав їх мужньо й несамовито, розжарюючи до сяєва істинно республіканських і соціалістичних переконань. Буржуазні республіканці, ба навіть Робесп’єр, обережно відсували вбік соціалістичні, а часом і більшовицькі ідеї Марата про майнову рівність. Вони полюбляли дуже й дуже багато розводитись про свободу, чимало також і про братерство, та зовсім мало про рівність, тільки-но заходила мова про гроші та маєтності. Бабеф підібрав наполовину затоптані Маратові думки, оживив їх своїм подихом і, мов смоло­скип, поніс у робітничі квартали Парижа. І це полум’я могло раптом схопитися, за кілька годин пожерти ввесь Париж і країну, бо з часом народ збагнув зраду термідоріанців, що прагли скористатися з його пролетарської революції. Тепер за цим Ґракхом Бабефом став Фуше. На людях він з ним не показується під руку, зате потай намовляє підбурювати народ. Радить писати бунтівничі брошури й сам вичитує коректи. Бо тільки тоді, гадає Фуше, коли рушать робітники, коли знову з піками й барабанами виступлять передмістя, цей боязливий Конвент таки схаменеться. Республіку може врятувати тільки терор, страх і залякування, небезпечний правий ухил можна вирівняти, тільки зробивши потужний ривок уліво. І для такого сміливого й справді небезпечного ривка той порядний, чесний, довірливий та справедливий чоловік правив Фуше за досконале прикриття: за широкою пролетарською спиною можна добре сховатися. А Бабеф, гордовито звучи себе Ґракхом і народним трибуном, почувався вельми вшанованим: аякже, йому дораджує уславлений депутат Фуше. Це ж бо останній правдивий республіканець, гадає він, той, що й далі сидить на лавах «гори», той, що не злигався з jeunesse dorée[17] та армійськими постачальниками. Бабеф охоче дослухається до порад і, пханий у спину вправною рукою, починає нападати на Тальєна, термідоріанців та уряд.

Але тільки його, добросердого й прямолінійного, спро­мігся одурити Фуше. Уряд невдовзі впізнав ту руку, що заряджає проти нього рушницю, й на відкритому засіданні Тальєн звинуватив Фуше, що той стоїть за Бабефом. І, як завжди, Фуше мерщій зрікся свого спільника (точнісінько, як Шомета в якобінців, Коло в Ліоні): ні, він тільки побіжно знає Бабефа й засуджує його надмірності; одне слово, вкрай проворно відчахнувся. Зворотний удар знов улучає в того, хто стояв перед Фуше: Бабефа миттю заарештували й не гаючись розстріляли на подвір’ї якоїсь казарми (завжди за слова й політику Фуше розплачується кров’ю хтось інший).

Цей сміливий контрудар Фуше не вдався, він нічого не досяг, тільки привернув до себе увагу, а це було кеп­сько. Адже відразу живо пригадалися Ліон і зрошені кров’ю Бротійські луки. Знову — тепер уже з подвоєним завзяттям — реакція нацьковує на Фуше обвинувачів з провінцій, де він урядував. Ледве спекався звинувачень з Ліона, як уже подали скарги Невер і Кламсі. В Конвенті дедалі гучніше, дедалі галасливіше звинувачують Фуше в тероризмі. Він боронився хитро, завзято й не без успіху; навіть Тальєн, його супротивник, дав тепер собі клопіт стати на його захист, бо й сам налякався засилля реакції, почав думати і про власну голову. Але запізно: 22 термідора 1795 року, через рік і 12 днів після падіння Робесп’єра, по довгих дебатах проти Жозефа Фуше висунуто звинувачення в терори­стичних діях. А 23 термідора ухвалено заарештувати його. Як за Робесп’єром — Дантонова тінь, так тепер за Фуше погналася Робесп’єрова мара.

Та вже йде — і тямущий політик обчислив добре — термідор четвертого, а не третього року Республіки. 1793 року звинувачення — це вже наказ про арешт, арешт — уже смерть; увечері запроторюють до Консьєржері, вдень слухають справу, а пополудні вже їдеш на возі. Та 1794 року залізна рука Непідкупного вже не тримає вузди правосуддя, закони полагіднішали, і спритному можна видертися з їхніх лабет. І Фуше, що на нього вже стільки разів накидали смертне путо, не був би Фуше, якби не виплутався з отаких податливих тенет. Хитрощами, ходячи по задвірках, він досягає, що його арештують не зразу, що йому дадуть час на відповідь, на спростування й виправдання. А час тоді був усе. Тепер тільки залізти в пітьму — і про нього забудуть, принишкнути — хай решта собі галасує — і його не помітять! За славнозвісним рецептом Сієса, що всі роки терору просидів у Конвенті, й рота не розтуливши, а згодом, коли його питали, що він робив увесь той час, засміявшись, дав геніальну відповідь: «J’ai vécu», «Я жив», тепер і Фуше, як ото часом тварини, прикидається мертвим, щоб його не вбили. Тільки от зараз, короткої перехідної доби, не занапастити себе — і ти врятований. Бо тямущий зачуйвітер унюшив, що вся влада й сила цього Конвенту протримається щонайбільше кілька тижнів, кілька місяців.

Отже, Жозеф Фуше врятував життя, а тоді це було багато. Щоправда, саме тільки життя, позбувшись ім’я і становища, бо до нових Зборів його вже не обирають. Надаремні нелюдські зусилля, змарновано безмір шалу й хитрощів, відваги і зрад — тільки життя зосталося Фуше. Вже нема Жозефа Фуше з Нанта, народного депутата, нема вчителя ораторіанської школи, є тільки забутий і зневажений чоловік без посади, майна і значення — злиденна тінь, закутана в пітьму.

Три роки у Франції ніхто й не згадує про Фуше.