Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Ти кажеш це так, наче тобі відлягло від серця. А бідна дитина тяжко переживає...

— І все ж мені відлягло від серця... Він же подав до поліції письмову заяву, щоб вони одразу ж брали на облік як підозрілих усіх, хто після листопада сімдесят четвертого року називає синів Гольгерами. Там уже й найлютіші пси кажуть, що це таки занадто. Кінець кінцем Гольгер — дуже давнє й почесне ім'я, чи то шведське, чи то ісландське, і означає воно приблизно «острів'янин із списом».

— О, а ти все знаєш!

— У мене, зрештою, звуть так двох онуків. І якщо в Сабіни знайдеться хлопчик... Що ж, Гольгер — ім'я гарне.

— Ох, Фріце, тут не до сміху! Поглянь на свою дочку — в неї ж це так серйозно, що вона тане, мов свічечка. Я певна, Сабіні немає життя без того... без того, від кого вона жде дитину...

— Атож, я знаю, і не збираюся з цього приводу жартувати. Є ж іще одна проблема — Кіт. Фішер мобілізує цілу армію адвокатів... А Цумерлінг безплатно постачатиме його крикливими заголовками. В усякім разі, «найчарівнішим дитям року» тепер її, либонь, не оберуть...

— О господи, знову цей Цумерлінг! Невже ви там не можете думати ні про що інше? Як на мене, то Цумерлінг чоловік дуже милий, я двічі сиділа поруч із ним за столом, і він був просто чарівний... Та й Бляйбль не такий уже поганий, чарів у нього навіть більше, ніж він гадає. До того ж не забуває про своїх милих синів, яких ми, на жаль, майже не бачимо.

— Атож, Цумерлінг теж просто чудо. А проте він, і оком не змигнувши, одною-однісінькою мертвою хваткою прибере до своїх рук усі мої газети й газетки гамузом... Настали часи милих недолюдів, Кете, до яких належимо й ми. Всі вони милі. І Вероніка мила, й Беверло. Той узагалі був такий милий, що далі вже нікуди...

— Ще трохи, і Сабіна вийшла б за нього заміж... У мене аж мороз по шкірі йде, як згадаю про це. Подумати тільки: така вірна жінка, як вона, і подалася б за ним...

— Ну, страх якою вірною її, здається, теж не назвеш.

— А я тобі кажу, вона вірна! І Вероніка вірна. Оце ж У них і найгірше, воно ж і заводить усіх їх у таку біду. Вони не можуть покинути, не можуть зректися... І якби Сабіна зрадила тільки Фішера, то не так би страждала. Вона сприйняла б це як випадкову помилку, призналася б — і край. Зрештою, вона вірна й сама собі... Сабіна не може стати іншою, а тепер вона вірна ще комусь. Вона з тих жінок, яким од вірності серце крається. Коли б я знала, хто він... Вона каже, що хоче піти на роботу, жити десь, не називаючи себе, працювати...

— Не називаючи себе — про таке поки що можна тільки мріяти. Фішер про це вже подбав, він же позакидав усі оті задрипані газетки, всі каталоги «Вулика», «Спорту і суспільства» її знімками. Її можна побачити навіть в економічному додатку... І так триватиме, певно, з рік, не менше. А вже потім вона, мабуть, може спробувати не називати себе.

— А може, ти прилаштував би її десь у «Блетхені»? Вона робитиме те, чого ніколи не хотіли робити твої сини,— працюватиме у «Блетхені» на «Блетхен».

— Непогана ідея. Я міг би послати її помічницею до Шнайдерпліна в Париж. Адже вона добре знає французьку... Втяглася б у роботу, стала б кореспонденткою... Але ж із двома маленькими дітьми... Нам довелося б наймати для неї служницю.

— Про Фішера вона каже, що не вернеться до нього ніколи, повік. А про того другого поки й словом не згадує... Хотіла б я все ж таки довідатись... Та що тут думати-гадати, хіба це поможе...

— Я теж хотів би, але знаю тільки одне: він не з Фішерової компанії, у них же тепер тільки й розваг, що порно, поп та гоп. Здається мені, вона знайшла собі якогось серйозного старомодного коханця, з ним по-старомодному й порушила подружню вірність. Може, затужила за добрими давніми гріхами... Як ото люди, бува, тужать за добрими давніми часами...

— За якими ми з тобою ніколи не тужили.

— Це правда, не тужили. Добрі давні часи — то для неї Айкельгоф. А для мене це ніколи не був ні Айкельгоф, ні Тольмсгофен, ні батьківський дім, ні твій дім... Мене, Кете, тішили добрі нові часи, які, зрештою, вже теж минули... Добрі нові часи й будуть отими давніми часами, за якими ми тужитимемо... А ті, що оце настають, будуть іще новішими, зовсім новими часами, за якими потім уже ніхто не тужитиме.

— Рольфові часи?

— Ні, не Рольфові... Рольфові настануть, мабуть, після отих зовсім нових. І не Гербертові, не Сабінині й не Корчеде... Це будуть часи Беверло й Амплангера. Іноді мені здається, наче Беверло сидить отут поруч і все вираховує, вираховує, вираховує... Вираховує, наприклад, коли опуститься шлагбаум, коли виїде пекарева машина, як і на скільки хвилин треба її затримати, щоб вона неодмінно зупинилась перед шлагбаумом, а справжній торт тим часом підмінили на інший, з «начинкою»... Так наче сидить отут і вираховує... І все посміхається собі, посміхається, погладжує мимохідь по голові Гольгера й по-дружньому цілує Вероніку... А посміхається він, як Амплангер. І все моє тіло щоразу проймає такий холод, ніби мене скинули з літака над північним морем... Так, добрі нові часи, Кете, непомітно перейшли в давні, і тепер це часи тих, зокрема й Бляйбля, хто до певної міри від них не залежить... А Сабіні буде важко, скрутно їй доведеться, якщо той чоловік має сім'ю. Оте кляте сповідання, без якого вона жити не може, ще не занапастило її совість... І вона, звісно, одразу заводить дитину, хоч навіть попи й ті роблять це так, щоб дітей не було. Якби вони мали розум, то заснували б монастир, де подружжя зовсім по-старомодному зраджували б одне одного, де жінка могла б знайти собі коханця... Як-не-як, позашлюбні діти — теж діти... А тепер, люба Кете, я хочу вшитися звідси й трохи погуляти. Але якщо мене підуть супроводжувати...