Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Авжеж, краще б я справді став директором музею. Така робота була б мені до душі. Але ж продати газету я не міг, аж ніяк, бо ліцензія була оформлена на мене, а термін її ще не скінчився... А ми ж навіть не знали, що нам належала й «Бевеніхер нахріхтен» — дядько відкупив її в Берта Розенталя. І не здогадувались. А тоді з'явився отой милий англійський офіцер і приніс нам звістку, що мене повністю реабілітовано. Повністю. І ліцензію приніс, оту найпершу. Він і про папір подбав. Навіть журналістів привів, отих милих емігрантів, серед яких наймиліший був комуніст Шретер, Катарінин дядько,— потім він пішов од нас і зник. На Сході. Він тут не довго витримав, а там його, видко, посадили за грати й спровадили на той світ. А він же був чоловік тямущий і мав би про це знати.

— Невже тепер для Блюме не можна нічого зробити?

— То мені що — запросити його на каву, висловити співчуття, сказати, як дуже я шкодую, що він упросив нас проковтнути його, перше ніж це зробить хтось інший? Наприклад, Цумерлінг. А Блюме, до речі, хоче, щоб його проковтнули саме ми. Грошей йому не бракуватиме, за ним навіть залишиться старий родинний будинок... От тільки його робота, ліберальні традиції... Їх я не можу йому пообіцяти, і ніхто не може пообіцяти. Повір, ми того «Ботена» зовсім не хотіли, ми не хотіли так розростатись, але ж він просився, щоб ми взяли його до себе — як-не-як, йому краще вже «Блетхен», ніж Цумерлінг із його зграєю. Ганьба... Так, це, звісно, ганьба, але спитай обох Амплангерів, чи відчувають ганьбу вони. Молодий тобі скаже: «Хіба це ганьба, коли курка склює кинуту їй зернину?». До речі, тут ще немає ніякої вигоди, вона з'явиться багато пізніше. Поки що це всього лиш захоплення ринку. Відкупити, доки цього не зробив хтось інший. Це ніби купляєш час, зовсім іще не знаючи, що з ним робитимеш. Спершу «Ботен» стане головною газетою, тобто його видаватимуть для різних місцевостей під різними заголовками. Ще один доброхіть кладе голову на плаху... Нам, звісно, треба буде поставитись до Блюме мило і не тільки запросити їх до себе, а якось зайти й до них... Він до мене дуже прихилився, хтозна й чому... І чого б то він?.. Я ж нічого не зробив, щоб зберегти йому голову. Та, до речі, й не міг нічого зробити. Це розвивається за власними законами, такі процеси ми не в змозі ні передбачити, ні проконтролювати. А настане день, коли й моя голова полетить у кошик до Цумерлінга. Того ж він дивиться на моє, на наше розростання досить спокійно. Ми ж бо тепер приєднуємо газети, по суті, для нього, і потім його вже ніхто в цьому не звинуватить. Навпаки, він зможе навіть стати на певний час ліберальнішим, ніж «Ботен» буде під крилом у «Блетхена»... Графиня правду казала: я був і лишився розумним хлопцем, мені бракує тільки активності. І зібрати навколо себе активні сили я теж полінувався...

— А я оце теж згадала про графиню. Ми з нею, бувало, сиділи тут, нагорі. Вона приводила мене сюди, розв'язувала торбинку з зеленими кавовими зернами, підсмажувала жменю у фаянсовій каструльці, я молола ті свіжопідсмажені зерна, вона заварювала каву, і ми розкошували пахощами Аравії, поглядали на парк, на грядки, на картопляне поле, на просмолену покрівлю оранжереї, де ми з моєї ініціативи розводили шампіньйони, і розмовляли про вас... Вона досить зневажливо висловлювалася про сина, не приховувала своєї думки й про Герлінду, яка тоді волочилася десь у Голландії, і раз у раз казала мені: «Ви з ним, либонь, колись тут таки житимете...» Звідки вона знала, як їй узагалі спало таке на думку — тоді, коли ти був усього лиш обірваний обер-лейтенант артилерії, що не мав за душею ламаного шеляга... І я, щось середнє між палітурницею, секретаркою, служницею, економкою, коханкою... Це правда, графиня нас любила. Але звідки вона знала?..

— Вона цього хотіла, прагнула, може, навіть це відчувала й думала, мабуть, що ми візьмемо замок в оренду й доглядатимемо його. Але що станеться саме так, графиня не знала... У мою старанність вона ніколи особливо не вірила. А втім, і слушно робила. Старанністю я ніколи й не міг похвалитись... У голові у мене було зовсім інше: оленячі роги, Дефрегер, Катаріна фон Бора...

— Так,— мовила Кете,— я теж дуже часто згадую про це й завжди з радістю. Атож, не тільки тому, що ти витяг мене з тієї страшної веремії, не тільки... Ти розвіяв мій страх перед... Ох, я була така щаслива! Після всього, чого надивишся й наслухаєшся в госпіталі... Ніхто не знає, чим воно почнеться і чим скінчиться. А ти ж мав у цьому ділі таку погану славу... Гарно було.

— Що?

— Гарно, тільки не варто освідчуватися тут одне одному в коханні... Не бійся, я цього не жду... А про Гольгера графиня майже нічого не знала. Вона мала його за дурника, хоч він ніколи таким не був... Ні, дурником він не був, ніколи. А от про Герлінду вона знала більше, ніж я будь-коли знала про Сабіну. Хоч усі гадають, ніби Сабіна завжди звіряє мені Душу.

— Сабіна? — Він насторожився: цей страх у її голосі, в очах... Страху Кете не відчувала навіть тоді, коли Рольф викидав оті свої коники.

— Атож, Сабіна,— відповіла вона.— Дитина, яку вона жде, не од Фішера. Вона на шостому місяці, а п'ять місяців тому Фішера тут і духу не було.

Він відсунув чашку, поклав грінку й узяв малахітову скриньку.

— Мені не варто, мабуть, тебе переконувати — мовляв, ні, ні, з Сабіною такого бути не може... Ні, з Сабіною такого не може бути. І коли я тобі й признаюся, що хотів, аби вона завела собі коханця, то аж тепер мені стало зрозуміло, яке легковажне було це моє бажання. Адже вона завжди була й лишилась таким серйозним, таким набожним дитям...

— Але ж ти сам знаєш: набожність — це ще аж ніяк не гарантія від чогось такого. Кольшредер, певно, теж іще набожний.

— А від кого? З ким?..

— Я її не питала, бо знаю: вона мені однаково не скаже... Сподіваймося, що він не одружений. Я привезла її з собою, вона з Кіт у кімнаті для гостей. Каже, що не хоче й не може більше жити з Фішером... Дивиться телевізор. А коли вона дивиться телевізор, то це поганий знак. Там саме показують якісь дурниці...

— Вона що — хоче до того другого? Хоче...

— Не знаю, і вона не знає. Ясно тільки одне, і це серйозно: з Ервіном вона вже не житиме. До речі, мені довелося оту Єву Кленш переселити — Сабіні ж справді потрібна кімната. Адже Блюртмель не такий, щоб узяти її спати до себе. Кульгреве перевів її на другий поверх — здається, до Бляйблевої комірчини. До речі, треба буде ще попередити й Бляйблів, сам знаєш. Мені взагалі треба з тобою побалакати і не тільки про Бляйбля.

— Чого ти шепочеш? Розмовляй голосніше. Тут усе підслуховують, і так воно й має бути. Адже ми можемо знати якусь таємницю, що наведе на слід... Якщо вони справді мають намір нас захистити, то повинні чути й аналізувати кожнісіньку деталь. Згадай про Корчеде, про отого його рокера, що нашіптує йому вночі: «Я належу до ядра, я горішок твердий, такого ще навряд чи й знайдеш...» І вони дозволили йому вислизнути — Корчеде ж дав за нього поруку... А той паскуда справді ватажок якоїсь злочинної банди — другу таку годі собі й уявити... Вони там схопили ціле їхнє об'єднання. Нам доведеться просто заплющити очі на те, гомик він чи ні. Така конференція для вузького кола осіб зачіпає, щоб ти знала, найделікатніші питання. Приміром, жінки. Колись дівчат дехто просто викликав чи й приводив з собою, і то не тільки повій і не завжди тільки перекладачок, а й тих, кого називають приятельками. Зрідка й дружин. А особливо Бляйбль. Цей без жінки, здається, й ночі не перебуде. Ну гаразд, він удовольнявся вертихвістками, яких потім упихав розхристаних у таксі і спроваджував додому. Зате проблема чоловічої проституції — а саме ця проблема для Корчеде стала фатальною — у нас ніколи ще не виникала. Може, досі вони проводили їх як своїх секретарів, шоферів, помічників. Але я про це нічого не знав, навіть не здогадувався, в тім числі й про Корчеде. Адже він і Бляйбль — це ж як небо й земля: тактовний, вишуканий, скромний, розважливий, хоча заправляє ще більшою імперією, ніж Бляйбль. Але тепер, коли запровадили ці застережні заходи, і з тим, і з тим, певна річ, покінчено — адже не перевіриш і не дослідиш до шостого коліна кожну випадкову дівчину й кожного випадкового хлопця, перше ніж упускати її чи його до замку. Трапляються серед них і вихідці з НДР, навіть високоосвічені, емансиповані повії, а це — неабияка небезпека — вони ж бо стільки чують, бачать, узнають, аналізують... Одне слово, настають, як каже Бляйбль, «пісні ночі»; тепер вечорами доведеться сидіти своїм гуртом, нудитися, дивитись телевізор... Може, часом хтось ризикне в щось пограти, послухати музику чи якусь лекцію — з магнітофона, звісно... А дехто вже починає горлати пісні — солдатські, земляцькі, нацистські, поки Бляйбль зрештою не витримує і вирушає до якогось «кубельця». Й охоронці мусять пхатися з ним до того «кубельця». Хотілося б мені знати, що вони собі думають? Принаймні ніяких таємниць уже немає. Все відкрито, кругом очі та вуха. А ми ж, тобто члени концерну, зрештою, не гірші бабії, ніж решта.

— І Фішери? Обидва — і старий і молодий?

— Е ні, люба, тут плести пліток не варто... Про старого Фішера я тобі нічого не скажу, анічогісінько. Поглянь тільки на його обличчя, губи, на його руки й сама все зрозумієш. А щодо Ервіна, то за його любовними походеньками можеш простежити в ілюстрованих журналах, хоч я й припускаю, що насправді ті походеньки лиш наполовину такі бурхливі, як їх там розмальовують. До його чар нібито не доросли навіть росіянки, а сам Ервін відверто заявляє перед людьми про своєрідні еротичні чесноти ендеерівок, що виробляють у його «вулику» більш як половину товарів. І оце Сабіні забандюрилося неодмінно його, саме його, бо він, бач, крім усього іншого, що в нього там є, ще й католик. Тепер і має його. Зате він її — вже ні.